— Так, через катастрофу, і до того ж страшну. Я мав би зараз бути на тому світі, але ж всеблаге Провидіння врятувало мене від смерті.
Потім він пустився в довгу розповідь про те, як з наміром дістатися до Близького Сходу, не вдаючись при цьому до допомоги жодного італійського судна, він сів у Римі на грецьку галеру. Опинившись на борту, отець Версо одразу же зробив жахливе відкриття: ані капітан, ані команда анітрохи не розумілися на своїй справі. Неподалеку від Кіпру судно сіло на мілину. Збагнувши, що найгіршого їм не уникнути, єзуїт наказав спустити шлюпку на воду та пересів до неї разом з кількома іншими пасажирами. Течія винесла їх на гострі, розбиті хвилями скелі, й великий бурун розбив шлюпку вщент. Отець Версо на одну мить пожалів, що не матиме земної могили, бо це, як кожному відомо, ускладнює воскресіння з мертвих у день Страшного Суду. Але ж він довірив вирішення цієї проблеми Господу, як завжди довіряв Йому вирішення долі своєї та свого ордена, — і загинув. Власна смерть у холодній воді, що бурлила чорнуватими бульками, була його останнім спогадом. Потім він пригадував пробудження на піску маленької бухти, в компанії з товстенним брусом, з яким море викинуло його на берег і який він міцно стискав у своїх обіймах. Він був немов Адам у день Творіння — нагий, самотній і пройнятий холодом та жахом. Але Господь його не покинув. Рибалки, що жили на тому березі, врятували його, вдягли, як могли, і, два дні по тому, переправили до берегів Єгипту, де вони збиралися закинути свої сіті. На прохання отця Версо його було висаджено на піщаному пляжі поблизу від Олександрії. Він розсудив, що, потрапивши до турків без охоронної грамоти, обережніше буде обминути велике місто, зробив гак пустелею, і вийшов до Нілу трохи нижче за течією. Потім ризикнув домовитися з моряками, щоб вони довезли його до Каїру, хоча в нього й не було жодного су.
— Продовження ви знаєте, — скромно додав єзуїт.
Упродовж цієї розповіді месьє де Майє, либонь, тисячу разів зойкнув від здивування й жаху. Він дивився на цю маленьку, худорляву та слабку людину, яка з легкістю переломилася б від одного вдару палицею, і не міг збагнути, як вона могла вижити у таких випробуваннях.
— Мої пригоди, — продовжував єзуїт, знов прийнявши поважний вигляд, — заслуговують уваги лише тому, що пояснюють, як я опинився перед вами. Але пора вже перейти до головного, а головне полягає в іншому.
— Авжеж, — сказав месьє де Майє, — послання від короля!
Отець Версо випрямився на стільці й повільно опустив і підняв повіки, надаючи розмові деякої урочистості. Месьє де Майє кинув погляд на портрет, який, здавалося, натякав на фізичну присутність самодержця десь над їхніми головами.
— Точніше кажучи, — промовив єзуїт, — я не є носієм послання.
— Ви мені сказали…
Людина в чорному підняла руку. Їй був потрібен час.
— Послання в розумінні листа. Нічого, що Король написав би або навіть висловив прямо. Погодьтеся, що ця обережність була дуже слушною. Зважаючи на вготовані мені злигодні, було б вкрай необачно мати при собі щось подібне…
— Я згоден, — сказав месьє де Майє.
— Але, якщо повідомлення й не існує, зате існує з боку Короля недвозначний намір, з приводу якого він відкрив свою душу тому, хто є її керівником.
Єзуїт прикрив очі. Месьє де Майє слухав його з відкритим ротом, як дитина, перед якою відчиняється скриня, повна скарбів.
— Ця свята людина, — продовжував отець Версо, — що, як вам відомо, належить до нашого ордену, повідомила про наміри короля вузькому колу довірених осіб: мадам де Ментенон, яка з таким старанням обстоює справу віри при версальському дворі, месьє Поншартрену, отцю Флерйо, який очолює нашу конгрегацію в країнах Близького Сходу, мені, його помічнику й представнику. А тепер і вам…
Месьє де Майє схилив голову, щоб показати свою покірність волі можновладців, а також щоб приховати сльози подяки, які навернулися йому на очі.
— Всю справу можна викласти кількома словами. Ви знаєте, яку війну веде сьогодні християнська віра проти своїх ворогів. Турків уже приборкано. Тепер потрібні нові завоювання. І вони будуть. Однак, найбільша небезпека походить нині від тих, хто вважає, нібито живе у Христі. Огидна Реформація намагається підточити із середини той дім, що його звів Сам Господь. Король Франції перемагає її скрізь. І в себе вдома, вимусивши гугенотів підписати капітуляційні угоди. І в усій Європі, з небезпекою для своєї корони відбиваючи натиск протестантських принців, що ними верховодить цей зрадник Гійом д’Оранж. Але тепер, коли світ уже не обмежується Середземномор’ям та прилеглими до нього країнами, ми розпочали іншу битву. Її ареною став увесь всесвіт. Ми повинні рознести Благу Вість по відомих землях і врятувати їх від вчень невірних, але ми маємо також донести її до земель невідомих, до цих нових світів, які виникли упродовж двох останніх століть і зробилися новим полем бою для нашої віри: до Америк, Індії, Китаю та найвіддаленіших країн Сходу. Щоразу ми наштовхуємося на ті самі перепони: по-перше, це опір народів, які живуть поза істинною вірою, не знаючи про смертельну небезпеку, яка чигає на них за гробом через таке життя. По-друге, це протидія так званої Реформації, яка є нічим іншим, як диявольським намаганням віддалити від істинного Євангелія тих, для кого вона його нібито тлумачить.