— Я уявляю, як ви цим обурені, — подивився на них зі своєю звичною теплотою Деметріос.
— Можна подумати… — промовив метр Жюремі, від жаху широко відкривши очі, — що це шкіра.
— Треба розуміти закони цієї країни в усіх їхніх тонкощах, — сказав Деметріос. — Тут існують різні види покарань. Те, що ви бачите, є, безсумнівно, досить рідким. Бо воно карає злочин, який насправді є таким. Закон вимагає, щоб зрадникам, якщо вони є ворогами, виколювали очі.
— Ми бачили.
— Так. Але тільки, коли йдеться про друзів, про людей з нашого табору, себто з нашої власної родини… покарання полягає в тому, щоб здерти з них живими шкіру.
Почувши ці слова, Жан-Батіст з супутником підвели очі на огидну оболонку, що розхитувалася на вітрі, та відвернулися з нудотою. Процесія завершувалася групою жінок та дітей з усмішками на вустах, котрі мовчки плескали в долоні.
Троє чоловіків продовжували йти своїм шляхом. Деметріос розумів, що чужинці глибоко вражені, побаченим.
— Не переймайтеся, — сказав він їм. — Ви прибули під час завершення вдалого походу. Полонених покарано, зрадників викрито, сміливих винагороджено. Але життя не завжди є таким бурхливим.
— Нам дуже приємно це чути, — промовив метр Жюремі. — Адже, коли отак проноситимуть наші шкіри, ми будемо втішатися тим, що даруємо народові рідкісну розвагу.
— Ваші шкіри ніколи отак не проноситимуть! — сказав Деметріос, вибухнувши веселим сміхом. — Це аж ніяк не можливо.
— А якщо наші ліки не допоможуть?
— Нічого подібного з вами не відбуватиметься. Ви гості Імператора.
— Хіба єзуїти не були такими? — сказав метр Жюремі.
— Пробачте, — Деметріос підняв палець угору. — Наскільки мені відомо, з єзуїтів шкіри не здирали. До них застосували відповідне покарання.
— Тобто?
— Тобто їх закидали камінням. Зараз ви побачите, коли будемо сходити. На одному майдані є дві купи каміння. Останні покарані єзуїти ще й досі там. Торкатися каміння заборонено.
— Отже, нам погрожує смерть під камінням, — сказав Понсе, який в розмові з хлопцем такої щирої зовнішності дозволив собі приятельський тон.
— Ні, ні, вам ніщо не погрожує, — сказав Деметріос і взяв їх під руки, так, що вони пішли поруч із ним. — Ви знаходитеся під захистом Імператора, і я ваш слуга. Досить говорити про це! Ви побачите: в цій країні існує багато інших приємних речей!
Розділ 11
Вечеряли вони в просторій кімнаті, яка на половину своєї висоти була занурена у землю, і в яку вони потрапили через низенькі двері. Їх пригощала тілиста жінка зрілого віку, одягнена в довгу сукню з білої бавовни з вишиваним різнобарвним хрестом. Вона мала ту сувору вроду, яка була — це вони вже зрозуміли — загальною рисою цієї величної раси. Жінка завела їх до маленького кабінету, відгородженого від решти приміщення завісою з мусліну. Було видно, як поза тканиною рухалися тіні. Абіссінці мали звичай ніколи не їсти на людях, оскільки боялися злих духів, що їх незнайомці могли запустити в їхні тіла крізь посередництво їжі. Отже, на час вечері цей шинок перетворювався на скупчення чарунок з бавовняними стінками, де ховалися одна від одної компанії відвідувачів. Коли їжу бувало з’їдено, завіси зсувалися, і ставало видно всю залу з усіма людьми, які сиділи на табуретах або килимах навколо столів з кольоровими плетеними стільницями. Вони вечеряли коржем з тефу — ферментованого зерна з гострим смаком — довжиною в лікоть, який височів на великій тарілці. На нього налили пряні підливи. Їм принесли в круглих глеках з тонкими шийками щось схоже на густий медовий квас — легкий на смак, але такий, що приємно туманив розум. У міру того, як зсувалися завіси й відкривалися компанії їдців, Понсе та його супутник усе більше дивувалися правильній вроді чоловіків та жінок, що сиділи навколо них. Звичайно, вони почали їх розглядати, і одразу ж їх зір притягнули до себе жінки.