— Лише кінець.
Молодий чоловік голосно розсміявся.
— Справа не в одній родині. Балабат, тобто наша шляхта та принци, правителі, племена, усі в цій великій країні без кінця погрожують Королю. Це якщо не рахувати гала. Найменше неприємностей чинять нам сусідні мусульманські країни. Вони душать нас, але більше з нами не воюють. Ні, наш Король ніколи не перебуває в мирі. Такою є доля всіх королів. Але цей має такий хист, що став найбільшим королем з усіх за останні часи. Він задобрив принців, утихомирив племена, відкинув гала, змусив поважати себе мусульман. Його справа є великою.
— Пробачте, якщо я не достатньо шаную Короля, — сказав Понсе, у якого трохи закрутилася голова, — але я не розумію, як ота жива статуя, що ми її бачили вранці, могла все це зробити? Хиба ним не керують головний інтендант та всі ці духовні особи?
— Керують ним? — сказав Деметріос. — Ви смієтеся! Вони його бояться. Вони ненавидять його, бо він позбавив їх влади. Ніколи вище духовенство не було ще під таким жорстким наглядом. Король не дуже розуміється на релігійній доктрині, але тримається за свій авторитет. І знає, що той має підвалиною єдність церкви. Він змусив замовчати клани духовенства та балабату. Він не дає їм жодної волі. Коли ж він і сидить під час аудієнцій, як та жива статуя, то це лише для того, щоб зручніше було змушувати їх, священиків, шляхту та принців, стояти перед ним, як ви це бачили, доки не впадуть від утоми.
— А чи немає серед них когось, хто користується більшим впливом, і хто міг би, наприклад, передати йому пряме повідомлення? — спитав Жан-Батіст, який не припиняв думати про завдання консула.
— Серед тих, кого ви бачили, таких немає. Але є інші шляхи.
— Ви, наприклад? — сказав Жан-Батіст, дивлячись на Деметріоса.
— Однією цією думкою ви робите мені велику честь.
Вони вийшли непевним кроком у темряву ночі. Деметріос залишив їх біля їхніх дверей. Перед тим, як лягти, Жан-Батіст відкрив свою валізку з ліками та витяг звідти книжку, в якій записував рецепти та пропорції сумішей. Він поклав її в одну свою кишеню, а в іншу — шматок грифелю.
— Завтра почну робити нотатки, — сказав він, лягаючи в одежі на ліжко.
— Навіщо? — сказав метр Жюремі, який позіхав так, що мало не вивертав собі щелепу.
— По-перше, це цікаво. По-друге, лише завдяки цьому ми зможемо поїхати з цієї країни.
Була ще темна ніч, коли Жан-Батіст почув, як у замку крутиться ключ. Він почав навпомацки шукати шпагу, яку заховав під своїм ліжком. Двері тихо відчинилися, і в світлі глиняної лампи, де горіла коротенька свічка, витнувся силует.
Жан-Батіст чекав, готовий діяти, коли раптом побачив, як виблиснуло лезо та без жодного звуку підскочила велика тінь метра Жюремі. Протестант уже був біля прибульця та тримав вістря клинка проти його серця. Незнайомець підняв руки вгору, а разом з ними й свічку, яка освітила його обличчя: то був Деметріос.
— Чого ви тут шукаєте в такий час? — гучно сказав метр Жюремі.
— Тихо! Я благаю вас, — сказав шепотом Деметріос. — Не робіть галасу та заберіть від мене цю шпагу.
Метр Жюремі відступив. Деметріос увійшов до кімнати.
— Одягайтеся, — сказав він тихо.
— Ми одягнені.
— Тоді йдіть за мною, вам нема чого боятися.
Друзі переглянулися, поклали на місця шпаги та пішли за молодим чоловіком. Замість того, щоб вийти з будинку, той відкрив двері, які вони бачили вдень, та гадали, що вони ведуть до горища. Двері виходили до вузького коридору. Вони пройшли крізь двоє інших дверей, та по формі тесаного каменю, з якого були збудовані мури, зрозуміли, що потрапили до палацу. Деметріос, який ішов попереду, провів їх вузенькими гвинтовими сходами, із зовнішнього боку яких знаходилися бійниці, крізь які дув холодний вітер. Вони вийшли на дозорний майданчик з бійницями, що вів на фортифікаційний мур. Небо було чистим, без жодної хмаринки, з міста не доходило іншого світла, крім того, що горіло біля застави та війська. Небесне склепіння постало таким темним, і так рівномірно усіяним зірками, що можна було б подумати, що то шовковиста тканина, яка сяє подвійним шаром пустоти та зірок. Відтоді, як подорожні піднялися на плато, земля нерідко змушувала їх забути, як далеко вони перебували від дому, але небо завжди нагадувало їм про це. Проміж двох зубців вони побачили Південний хрест.
Деметріос провів їх по всьому муру, і вони потрапили за ним під одну з невеликих бань, що здіймалися над кожним рогом палацу. Ця баня була дахом квадратної зали невеликого розміру. З меблів там стояли лише дерев’яний стіл та чотири стільці. На одному з них сидів чоловік у простій білій туніці з вишиваним поясом. Він опирався на стіл перед підсвічником. Коли вони увійшли, чоловік підвівся. Лише по очах та формі носа вони впізнали в цій особі, яка приймала їх так просто, живу статую, недосяжного небожителя, перед яким вони лежали на підлозі цього ж ранку: то був Імператор. Понсе не одразу вирішив, що робити. Невже у цій тісній кімнатці теж належало розтягнутися в усю довжину, що очевидно становило незручність? Однак, аби не розлучатися зі своєю шкірою, Жан-Батіст погодився б без жодних вагань і не на такі вправи. Але самодержець показав гостям на стільці, які стояли поруч з ним і навіть дуже звично відсунув один з них, котрий потрапив на стик двох килимів.