Перед світанком, як і зголосились з Деметріосом, він розбудив їх та знов повів до вежі на зустріч з Імператором.
Вони знайшли його вкрай схвильованим. Ледве увійшли, як Ісус звернувся до них з широкою усмішкою:
— Ви мене вилікували!
Жан-Батіст та метр Жюремі мовчали.
— Мене полишила сверблячка. Мене більше не коле. Найбільші засохлі вавки повідпадали, а мокрі місця висохли. Слово честі, якщо б я забув свої — та ваші — переконання, я сказав би, що це диво. Дивіться.
Він почав скидати з себе туніку, немов сорочку, тобто не розв’язуючи пояса, а виймаючи руки з одного, та потім з другого рукава.
Понсе взявся оглядати виразку.
— Насправді, значно краще, — мовив він похмуро.
— У вас не дуже бадьорий вигляд, — сказав Король. — Ви обережні. Хочете упевнитися, що наслідок є незаперечним. Ви маєте рацію, але дозвольте вам сказати, коли б я зазнав лише тимчасового полегшення, все одно я вам дуже вдячний. Ви подарували мені кілька годин спокою після місяців тортур.
— Ваша величносте, — сказав нарешті Понсе, — те, що ми побачили, дійсно втішає. Є всі підстави думати, оскільки ваша хвороба є чутливою до лікування, що найближчими днями прийде ще більше полегшення. Але…
Він подивився на метра Жюремі як воїн, котрий має йти на смертний бій.
— …треба, щоб ви дещо знали, — закінчив він.
— Я вас слухаю.
— Ваші муки можна полегшити. Вас можна позбавити них цілком та надовго, але хвороба ваша є невигойною. Вона повернеться. Вам доведеться навчитися жити з нею та, без жодних сумнівів…
Він виждав одну хвилину. Король дивився на них, не мигаючи. Жан-Батіст почув власні слова, та сам собі подивився:
— …від неї й померти.
Витлумачивши ці слова, Деметріос зупинив очі на королі в очікуванні відповіді. Вона пролунала не одразу. Негус підвівся, пішов до одного з кутів кімнати, майже зник у тіні, потім повернувся і промовив:
— Мені не до вподоби те, про що ви кажете, але до вподоби, як ви це робите. Не те, що ті лестуни та дурисвіти. Ви маєте рацію, коли гадаєте, що я здатний це зрозуміти.
Він замовк на деякий час, дивлячись на полум’я свічки, а потім знов у вічі Жану-Батісту.
— Коли ця хвороба забере моє життя?
— Не знаю, — сказав Понсе.
— Не може бути, — жваво вигукнув Король владним та гнівним голосом. — Коли?
— Ну що ж, здається… Я не маю прикладів, але гадаю, бували випадки, коли з цією хворобою люди жили… років два.
Король вислухав цю сентенцію в повній нерухомості. Знов легко підвівся, не перериваючи тиші.
— Смерть, — сказав він нарешті, — особисто для мене не дуже багато значить. Я можу помирати хоч завтра. Я готовий.
Він знов сів, ніби для того, щоб надати власним словам менше урочистості.
— Але є обов’язок, який я маю виконати.
Тепер його тон став довірчим. Він здавався остаточно заспокоєним, і бажав лише висловити свої думки.
— Моєму старшому синові, — продовжував він, — лише п’ятнадцять років. Він поки що слабкий та легко піддається впливові. Мені геть не подобається та освіта, яку дали йому священики та двір під час моїх довгих відлучень. Я не можу піти з життя до того, як не посаджу його на троні. Інакше загине все, що збудували три покоління королів.
Він продовжував нерухомо дивитися на сальну свічку, з якої повільно стікала крапля розплавленого сала.
— Два роки! — сказав він.
Потім підвівся, пройшов до іншого стільця, що був біля дверей, якими він увійшов. На ньому лежало складене вчетверо біле покривало. Він накинув його собі на плечі та загорнувся в нього.
— Коли корону успадкував мій дід, — знов заговорив він, — ця країна перебувала в найбільшому безвладді. Вороги її спустошили, васали вийшли з покори, священики нав’язували самодержцю власну волю. У селах народ помирав з голоду…
Він повернувся та пішов до них.
— Селяни їли своїх померлих родичів…
Понсе опустив очі. Метр Жюремі дивився в темряву.