— Я знаю, — сказав Жан-Батіст, охопивши голову руками. — Дивлячись на цю людину… я не міг збрехати.
— Щодо збрехати, це зрозуміло. Але навіщо вся правда?
— Є в ньому щось таке, що змусило мене сказати все.
— Це не в ньому, — сказав метр Жюремі. — Це в тобі. Передректи долю королю! Яке запаморочення! Ти прийняв себе за Бога, мій друже. З тобою все зрозуміло: це гординя, напад гордині та й годі.
— Не думаю, — глухо озвався Понсе. — Все якраз навпаки. Коли я розмовляю з ним, він не Король. Я звертаюся до нього як… до брата.
— До брата, якого ти щойно зарізав.
Ледве він встиг закінчити фразу, як тричі постукали в двері. Протестант відчинив: двоє офіцерів охорони прийшли взяти їх під стражу.
Розділ 13
Люті на вигляд та нездатні розмовляти іншою мовою, ніж їхня, стражники відвели двох франків до палацу, не таємним шляхом, котрим останні скористалися вночі, а зробивши повний обхід навколо мурів та зайшовши з парадного входу.
Вони пройшли вузьким передпокоєм і знов опинилися в залі, де їх розпитував рас зі священиками. Там на них чекали ті самі посадовці, але, цього разу, вони розділилися на дві групи, між якими, укриті простирадлом, лежали на плитах три тіла. Драгоман, який тлумачив арабською офіційну аудієнцію з Імператором, наблизився до них та сказав, передаючи слова, які промовляв високим голосом один з церковників:
— Ви передали нам ліки вашого виготовлення, які були призначені самодержцю. Їх спробували ці раби: вони є мертвими.
Жан-Батіст відчув велике полегшення. Він боявся геть іншого. Щодо того, що вважалося офіційними «ліками», то це була суміш води, борошна та бурякового барвника, яку він змішав на очах самого Деметріоса.
— Скажіть цим месьє, — заявив з усмішкою Жан-Батіст, що наш рецепт є простим і що перш, ніж відправити зразки, ми залишили месьє Деметріосу таку ж саму кількість ліків, які, я сподіваюся, дійшли до Імператора.
Ще до перекладу, ледве почувши ім’я Деметріоса, товариство захвилювалося. Лікарі зрозуміли, що зараз покличуть молодого грека. Невдовзі він прибув — спітнілий, з дерев’яною скринькою, де знаходилися зразки тієї речовини, яку вони передали священикам.
Молодий чоловік виголосив довгу заяву, якої франки не зрозуміли, але відчули її легковажний тон. Підсилюючи слова дією, Деметріос відкрив скриньку, схопив щіпку суміші, з’їв її на очах присутніх та запропонував скуштувати всім навколо себе. Священики відразливо скривилися й товариство, після недовгої суперечки, лишило залу. Тільки вони зачинили за собою двері, як почувся відгомін гамірної розмови.
Деметріос пояснив зі сміхом, що інцидент було вичерпано.
— Сподіваюся, що Король якнайменше віддасть їх під суд за отруєння цих нещасних, — сказав Жан-Батіст.
До зали непомітно увійшли двоє вояків та почали витягувати за ноги трупи рабів.
— Під суд віддають лише за вбивство людей, а раби не є такими, — поважно сказав Деметріос.
Після цих слів лікарі з провідником також залишили залу. Оскільки примиритися з нещастям інших легко, особливо, якщо його виправдовує все суспільство, вони швидко забули жертв цієї безглуздої махінації та згадували її лише для сміху.
Цей випадок допоміг їм зрозуміти, як Король здійснює свою владу серед усіх цих небезпек. Єдиними, хто користався його довірою, були люди, подібні до Деметріоса та Гаджі Алі, тобто такі, які належали до іноземних націй. Деякі потрапляли до Абіссінії ще дітьми, під час воєнних походів та набігів. Так само, як турків захищали діти християн, яких вони викрадали і з яких робили яничарів, Королю королів служили юні мусульмани, виховані за християнськими звичаями та цілковито віддані Королю. Вони ставали у пригоді в столиці та повсюди в країні. Зовні для особливих доручень він використовував мусульман, які були усім йому зобов’язані, як той Гаджі Алі, або вірмен, чи інших східних християн, підданих Великого Турка.
Під час перебування в Гондарі Понсе з другом навчилися помічати, що їх завжди хтось захищає. Окрім Деметріоса, поруч з ними — на вулицях, якими вони ходили, в оселях, де вечеряли, за містом, де збирали рослини, завжди були присутні приховані, майже незримі свідки, котрі, під добродушним виглядом селян, мандрівників, торгівців простягали над ними могутність Короля.
Упродовж тижнів у столиці вони мали нагоду стати свідками безлічі сцен, спостерігати цікаві звичаї та ще кілька разів віддати, хоч і з помірністю, яка створила їм майже погану репутацію, данину пристрасті. Вони також відвідали численні церкви, навчилися розбиратися в живописі та цінувати музику цієї країни, яка спочатку здалася їм відштовхуючою. Вони краще зрозуміли її красоту, коли сприйняли цю музику разом із рухами танцю, якому вона слугувала засадою та оздобленням.