Остап Сливинський
Адам
Aнi
* *
Ми проїхали місто, повне подарункових вогнів.
І тепер, коли майже все світло позаду, я просто прошу тебе
Приручити мені якусь тварину і навчити мене гратися з нею.
Я волів би бути її швидкоплинним тілом.
Їхати, співаючи, наосліп, як п’яний велосипедист у зливу,
Коли він у незв’язній клятві б’є себе в серце і слухає, як воно гуде.
Волів би підніматися з нею на мокру палубу і шукати тебе очима,
Смішний, як іграшковий вулкан, що бризкає малиновим соком.
Волів би повернути все, трохи змінити нахил вітрил і мчати
Під старою примарною назвою, і викидати на берег радісні перли.
Проте вертаюся і засинаю, встромившись носом у купку теплих
Клітин: яке світло осідає на сонній шерсті, у яку красу витікає
звичайне земне життя!
* *
Так, каже Боґуш, тепер написати вірш — те саме,
Що плюнути під водою.
Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти.
Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні,
З цинкового відра, що править за смітник, стирчать
Напівмертві руді гладіолуси.
Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі.
Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер
Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду.
Знаю: колись
Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному,
Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях
Інструменти радості.
* *
Багато літніх розкладаних столиків на поверхні замерзлого озера:
продають рибалкам їжу й гаряче вино. Березень,
тонкі льоди.
Всі над однією безоднею, повною сонних риб.
Ті, що чекають щастя з глибин, і ті, що обрали мале,
але певне.
Вітер різко завертає над голим лісом, торохтять ще не ожилі гілки —
ніби хтось покашлює, щоб дати знак.
* *
Батьки забирали її додому, і я
проклинав кінець літа, теплі піски,
знущальний плюскіт води, —
якось раптово прірва ожила й почала рухатись, ніби
потривожений кит, — а я
навіть не пішов попрощатися, не хотів
дивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаною
щебенем доріжкою,
як її батько крокує попереду, перехилений під вагою
валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає
на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб
поправити їй наплічник.
Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою
в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води,
ніби почався якийсь неможливий річковий приплив,
як човни на надто короткій прив’язі занурюються носами,
і вже одним оком міг бачити інший світ —
мовчазний, розсіяний і пливкий,
злитий в один каламутний моноліт,
ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег
осів на дно разом з усім своїм дитинним
життям, радий принаймні поразці,
повний по вінця і безвідмовний.
Полум’я
1.
Не знаю, чи ти ще готова все це любити — ліси у зламаній
скрині, оксамитовий мішок, з якого все випадає, мій страх
темряви, і цей акваріум, що світить усю ніч і їсть своє тихе життя;
мої виходи на провалену палубу, невміння боротися
за найдрібнішу увагу, вигадане мною світло між іменами,
щонічні забіги, в яких я виборюю гілку нереального дерева.
Досить відхилити двері, і потрапляєш до іншого світу. Я можу назвати
точну дату й годину, коли ми переселились туди і
злиплись, як сирні янголи.
Не замовкай, гори цим єдиним вогнем, говори у товщі води.
2.
Світло не ходить саме, я помилявся. Мої легені були
надуті випадковим поривом вітру.
Я не говорив, я був схожий на погано настроєний приймач,
який тільки марнує чужі слова, викидаючи їх у темряву,
~ 1 ~