Выбрать главу
Не знаю, чи ти ще готова все це любити — ліси у зламаній скрині, оксамитовий мішок, з якого все випадає, мій страх темряви, і цей акваріум, що світить усю ніч і їсть своє тихе життя; мої виходи на провалену палубу, невміння боротися за найдрібнішу увагу, вигадане мною світло між іменами, щонічні забіги, в яких я виборюю гілку нереального дерева.
Досить відхилити двері, і потрапляєш до іншого світу. Я можу назвати точну дату й годину, коли ми переселились туди і злиплись, як сирні янголи. Не замовкай, гори цим єдиним вогнем, говори у товщі води.

                                                                                 («Полум’я»)

Отже, чи мають референтів ось такі незвичайні вірші? Так, однозначно. Вони стосуються наших почуттів, понад те, вони нам ці почуття створюють! Ретельне, охайне і ощадне письмо Сливинського можна  без  особливих  застережень  порівняти  з  сумлінною роботою доброго програміста (адже поезія в певному сенсі теж є програмуванням). Один зайвий символ може звести нанівець емоцію, замість приголомшено охнути, читач стене плечима. Філігранно виточених, витончених віршів, які створюють нам почуття, не буває багато за визначенням, це наслідки не однієї сесії гри в бісер, яка сама собі ціль і куля. Це ієрогліфи, що, означаючи самих себе, визначають нам час і простір незворотного поетичного діяння, справіку першого, покликаного   зробити   умови   людського   існування   прийнятними. Тому кожна наступна книга Остапа Сливинського стає знаменною подією, розганяючи чад необов’язкового сказаного, як свіже повітря, що ллється знадвору, перетворюючи іманентне і трансцендентне на єдине.