я не міг вигадати жодної рими, я зненавидів дітей і їхні
милі забавки, я хотів убивати жінок і тим зменшувати свій
програш, я не бачив гілок і кришталевих озер, старих
наоливлених
паротягів, собак, що весело гавкають під короткою зливою.
Я був мертвий, коли телефонував тобі, я спав, Змійко.
3.
знов — М. С.
Знай, любові буде менше, ніж зараз, пекарі й перукарки
вже ніколи не будуть дивитися так нам услід.
Вже ніколи добрі вуличні пси не будуть іти за нами,
нічого не просячи. Затишні кухні не будуть
нам відчинятись, коли ми приїдемо вранці
до наступного з нерозгаданих міст. Змійко, нам доведеться
вивчити інший пароль.
Дощ уві сні нагадує брязкіт сталі. Ми зачинили двері
зсередини і поставили пастку на того, хто прийде
нас розбудити.
4.
Тепер, коли ми вийшли з останнього поля останнього зору,
я хочу з тобою кохатися. У глині, перемішаній з переквітлими маками,
у пом’ятому житті землі — я хочу кохатися з тобою.
Посеред змертвілого металу і дерева, на останньому вцілілому ґанку,
за яким — тільки іржавий ліс, я хочу з тобою кохатися.
Я хочу кохатися з тобою.
Поки ще кров обпікає зсередини шкіру,
я хочу кохатися з тобою.
З крайніх вікон уже виривається полум’я.
Останній лист
Ти виходиш, зачинивши пітьму, ніби стіл.
Скільки одягу ми перемололи!
Скільки яхт запливало у наші води, скільки
там було феєрверків і тіл! Як врізалися
ми в сонний натовп, озброєні акордеоном!
Але тисяча тихих вівторків варта години плачу.
Один із сусідів колись зупинить на тобі гарячу стрілку.
Дітиська влаштують свій сховок у відкритому
боці дощу, і не буде хвилини без їхнього стуку і сміху.
Ти будеш радіти вечірнім приїздам,
тонутимеш у пухнастому килимі, повному іскор;
твій тихий магніт буде іскрити, доки стукає в двері
мокра рука. І все станеться так, ніби ти
довго молилась миловидим богам неділі.
Будь зі мною, ціла ноче без сну,
ціла ноче сигнального вогню.
Якщо я випадково схитнусь, тримай мене
за бліду ступню.
Невідомо чиї сліди
Кілька розмитих знаків, промокла
мапа,
зламані кимось гілки, за якими я йду, —
більше й нема нічого.
* *
То була для нас ризикована іграшка:
стати біля самого краю лісу і крикнути туди щось образливе,
а тоді бігти, не озираючись.
Потім біг відлунював навіть у сні — простий танець
світу,
який присідав і випростовувався в нас перед очима, скидаючи
в русі кілька пожовклих листків.
І треба було заглушувати власні кроки, тому ми насипали
повні кишені дрібних ключиків і монет,
і голосно брязкали, біжучи — недорослі
кентаври з головами в тіні й п’ятами у яскравому світлі,
у бризках води, яка була на нашому боці, — ми тікали й
розхлюпувались,
як повні по вінця склянки на столі,
де танцює хтось дуже великий.
Дзеркальце
Поки ти дивишся в дзеркальце, на моєму плечі пустує
шкоринка світла.
Найвищий час замовляти таксі, перед нами ще ціле
захаращене місто, а я
чую, як вітер підступає з іншого боку і відчиняє кватирку,
за якою — вогні й олені у зжовклих паперових лісах,
що пахнуть пригодою,
лікарняна палата, де я лічив дні до закінчення чверті й тріумфального
виходу
з білості просто у зелень, повз ще блідіших за мене ровесників, а ти
– ти, уяви — приходила сюди майже щодня, і я бачив тебе
серед гілля за вікном, у глибокій перспективі палати, і навіть
крізь прикриті повіки ти виловлювала мене сонячним зайчиком,
то був твій підпис,
я знав, я не міг помилитися.