Я тут побуду ще трохи — ти вважай, що мене нема.
«Вийди мені назустріч,
доки я не забув, навіщо виходив»[1]
Поміж хмар світляків у Пірані (як я їх уявляю) — ми стоїмо,
тяжкі, наче два шкіряні черевики. І що? Не впустять нас
на поміст, який будують тут на піску, щоб і ми
випробували на своєму горлі промінь? Якщо кажуть, ніби ми
їмо дерев’яну кашу, то хай так і буде:
вийдемо і скинемо сорочки, вітер сам заграє на наших ребрах,
вітер знає свою справу.
Слухай своє взуття, воно пережило те, що для тебе було сном.
Поки ти плив на весільній баржі, твої п’яти боролися
зі смоляною рікою.
Ніч
У вікнах сторожки ходить світло, ніби зіниці
того, хто прокидається. Я покажу.
Сторожка, а чіпляється за береги, йде кудись —
знов не сама, коли вже, здавалось, не буде інакше.
А може, досить поспати в її рухливій півтіні?
Побути через стіну із тим, хто дивився у
наймерехтливіший ліс? І повернувся?
*
Ми з’їхали в ніч, як на великий пором;
велосипеди, намоклі й хиткі, ніби лошата,
народжені
в морі, готуються трохи пожити своїм життям.
Ти хочеш співати,
і твій голос — сильний і чистий, ти тримала його
давно, —
вистрелює вгору, ніби сигнальна ракета, щоб
освітити собою зовсім порожні поля.
І до мене раптом доходить, що спів — той людський
протяжний звук, що інакше був би нестерпним, —
існує, щоб ми могли довго йти одне за одним,
йти слід у слід у нічній пітьмі.
Йона
Темніє, в подвір’ї підлітки
тримаються за руки, міцно і сторожко,
ніби земля вже колись дихнула під ними, й тепер
може дихнути знов.
У них добре наоливлені м’язи,
розігріті зіниці. Їхня шкіра горить крізь одяг, вогонь
хитає шматок цегляної стіни,
тіні високих дерев. Їхня легенда. Світіння
дзеркальця, у якому пробігає втікач, нібито Йона.
Неправда.
Вгорі, кількома поверхами вище, на хребті
неприбраної постелі — я бачу —
його тіло лежить, мовчазне
і порожнє, ніби мішковий прапор.
* *
Ми стояли й дивились на зблиски у передмісті.
Весна починалася звідси, з грядки мокрих ірисів,
Із каламутної телефонної кабіни, де чути лише перестук дощу,
З кольорових іграшок, прикритих цератою, з наших надій,
Що їх вистачило б на кілька заблуканих в океані флотилій,
Зі знаків, які залишала для нас полохлива рука.
Любов схожа на пральку, що впала у море, ще
Повна білизни. Що ми могли знати тоді?
Що рука, котра проводить світло за нами, тим часом місить наш одяг
У прозорих обертових дверях?
Що любов, обпливаючи острів, колись розділиться на рукави,
Як мова на діалекти: праворуч — твоя, відважна й швидка, як
Прапорець, вистромлений у безконечність,
Ліворуч — моя, приглушена, ніби сурмач,
Якого змусили грати у шафі, повній чужих плащів?
V. 2002, Варшава
Загубив телефон, ключі, адресу дому, де маю провести
дві наступні ночі, голова тяжка, як оберемок
намоклого листя, всі ліхтарі покірно горять, і
наближається стіна дощу з подвійно освітленої частини парку,
батьки знімають дітей з кольорових пластикових гірок
і натягають їм капюшони, все розрізане навпіл,
по цей бік — ще сухість і поспіх, а там — інший світ, тінь