Світло баламкає, ніби ватяний дзвін, у якому мене нема
Я мугикаю, обертаюсь за звуком і намагаюся розрізнити
Звідти приходить хтось, демон хитання, грає мокра сурма
У тебе вирване дно, каже він з-за спини, тебе неможливо вбити
Вода
(Бог у деталях)
Він був так само близько тоді,
коли ти — ще дитина — вперше побачив Його у деталях,
відкритого й втомленого, тихішого з кожним ударом, як вена,
схожого на якусь церкву біля залізниці
чи доброго пса, що чекає господаря на виході з лісу,
Як і тоді,
коли ти, ледь живий, тонув у шумі коліс,
що шелестіли мокрим асфальтом,
а Він явився нечітко, як побіліле тіло крізь кригу,
й вода, ховаючись у сльоті й скрапуючи на тебе
по блискучих листках живоплоту,
щораз упертіше намагалася забрати тебе назад.
І тепер,
такий же, як Він — усміхнений і безмовний, —
ти нарешті лежиш, захлинувшись словами води.
Сашко
«Знаєш, коли я вперше подумав про —
хто його знає — смерть чи безсмертя?
Коли зі старого сільського автобуса, яким я їздив
до школи, одного разу повикидали сидіння,
щоб возити ним сіно.
Він був ніби опудало на колесах. Їздив тією самою
дорогою — бо іншої не було — лише перестав
зупинятися на зупинках.
Багато років по тому дідусь, коли вже
мав дуже тяжкий склероз, так само минав
нас, не впізнаючи, щільний і порожній, як камінь.
І я уявляв, що він уже бродить своєю смертю, і
невідомо, чи буде інша.
Тепер я собі думаю: що, коли ми
безсмертні? Лише непомітні, як все,
що знаходить своє досконале призначення?
І хтось багато разів нас кладе і випорює,
ніби шов, аж поки він стане міцний і зовсім
невидимий?».
Алінка
У дванадцять років я мала короткі сни, в яких було сумно й нічого не діялось.
Я прокидалася й читала під ковдрою, на сцену перевернутої долоні
виходили змоклі вершники.
Рибалки обмінювалися короткими командами, стоячи
над озерами з дрібненьких слізок.
А вранці
можна було дивитись на себе у дзеркало
і ворожити зі соляних стежин.
Я була приміткою до великої комети, котра ще ховається.
І якби серед ночі хтось раптом постукав у дах, я, певно, встала би
відчинити.
Світло не розрізняє адресатів. Світло — це я.
Аліна
Танцювала, бо вечори ще теплі, і
світ закручувався, як
килим після міського свята,
і були світла над червоним листям.
Танцювала, бо хотіла повернутись і
знала, що уява не воскресить речей.
Танцювала, бо хай краще тіло пригадує:
так прокинулася, так засинала
на вогкій палубі, так чекала, доки
повантажать речі. Так бігла
за клаповухим псом, якого не хотіла
їм залишати.
Танцювала, бо немає вже
місць, штампів, зворотних
адрес, банків, комендатур, немає
вулиці, водяної помпи, недофарбованого
паркана, мильничок, щіток.
Все — в одній рухомій точці,
такій стиснутій,
ніби зап’ястя, в якому зібралась
вся кров.
Отець Шуплат
Ми боялися сідати в його крісло,
щоб до нас не вихилились його тіні,
те щось, від чого він стогнав, коли залишався
у кухні сам. Як він заливав кротів у
норах — такого завзяття я більше ніколи не
бачив. Як нищив гніздо ос, котрі
якось покарали мене за мою
надмірну допитливість! Але щоразу
брав до лісу рушницю й ніколи
не приніс більшої здобичі, ніж мішечок
грибів.
Не знаю, хто говорив до нього з уявної
слухавки, хто переслідував його
у післявоєнному Станіславі, може, були тортури,
може, розпікали хрест і прикладали до голих
грудей, я чув про таке. Зрозуміло:
далеко втекти неможливо, можна
лише сховатись за камінь і повернутись
лицем до води. І передихнути трохи,
поклавши на коліна незаряджену зброю,
і дивитись у день, доки він не приніс ще
ніяких новин,
і на всіх хвилях ще музика.