Лейтенант
Я різко звернув і з’їхав просто у ліс. Дорогою
не можна було, позаду йшла наступна колона.
Бах! — і вогонь відступив, щоб за мить нас обняти.
Може, хтось вирішив прочитати нас
крізь брезентові конверти,
просвітливши до найдрібнішої жилки?
Хто вірить у рівновагу подій, хай вважає мене справедливо
покараним. Дезертир? Головешка,
якій незручно показатися лікареві,
кохатись при світлі, до того ж ніколи — удруге.
Заслужене посміховисько, дурний дядько
для дітей з родини, який дозволяє собі напиватися,
йде з найменшими в сад, коли їх виганяють
погратися. Сам; із майбутнім, заткнутим
кольоровим шматтям і розпоротою ковдрою.
Приклад ні для кого. Кручусь на стільці, ніби у мене
вселився дух: до вікна — день, до стіни — ніч, і
деально круглий, з діркою посередині.
Іван Олександрович
«Пам’ятаю, був там один малий,
насправді вже підліток, але
виглядав років на вісім, —
і його посилали до нас із листами,
ще часом передавали ним сир
або цукор,
бувало і так, що приходив
зовсім без нічого, але це
означало, що він десь загубив усе
по дорозі, бо його
ніколи не обшукували на вході, ніколи —
для них
його не існувало.
І знаєш, що я подумав: коли
ти пишеш вірш,
неначе посилаєш малого. І навіть
якщо він розгубить усе,
то пройде
до тих, хто по той бік,
як сам собі незрозумілий знак,
пройде,
щоб просто помовчати з ними».
Сусід
«Вночі прокидаюсь від того, що Той
нагорі ніби спотикається й падає.
Я ніколи з ним не зустрічався, він
не приходив на зібрання мешканців,
я знав про нього від інших, чув,
що він здійснив багато чудес
і навчив готувати рибу
на парі, від чого її ставало нібито більше,
і можна було нагодувати велику родину —
а тепер він лежить просто тут, наді мною».
Всі ці підозрілі історії, повні відомих штучок…
Міст за моїми вікнами,
як і щоночі, розтинає пітьму двома
ланцюгами вогнів.
* *
Дякую: мабуть,
я нечасто проходив між лезами. Майже вся
вділена мені пітьма прошуміла поза моєю
спиною.
І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого
повернути —
все найгірше, що я чув або бачив,
мені не належить.
Але все ж забери собі 47-й рік.
Я віддаю його, бо
більше ніхто тобі його не поверне.
Почну з листопада, коли батьки мого батька стояли на
залізничному насипі
зі своїми валізами й клунками, крихтами
назавжди не їхнього дому.
Тут
їм сказали селитися, в цьому місиві з глини,
заліза і листя.
І якби не вітер,
що раптом зірвався й почав їх термосити
за коміри й рукави, вони
залишилися б на ніч на колії,
у своїх
тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло.
Але зійшли і тремтіли до ранку
в рідкому чагарнику, і блукали
поміж дрімотою
і каламутним сном.
А на ранок
уже не було до чого вертатись, вночі
проїхав локомотив.
Послана по них смерть
подерла їхні валізи.