Найтихіша Руко, що ж,
ти спромоглася на вітер. Тепер забирай усе —
разом з тим вітром
і листям, і клаптями одягу, і потрощеними
склянками.
Я не навчився складати подяку
за одне зупинене жорно,
за прірву, до якої стоїш спиною,
за ті рідкісні міліметри, на які помиляється
їхня сталь.
* *
(пам’яті Назара Гончара)
Ще розмитий снами, скуйовджений,
ти виходиш на світло, ніби пастух, що ховався від
зливи,
темніший за отвір дверей, присутній і непомітний,
як Бог у прощаннях і привітаннях.
Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас
і за мить повертаються.
Адам
Старий, а впійманий у дитячий сак!
На п’ятій тисячі років прокинутися з розмальованою вві сні
лисиною!
Хто я? Розгублений дідуган у костюмі фавна. І діти
хапають мене за руки, щоб провести крізь діру в огорожі до саду,
де сторожем — мій бородатий приятель юності.
Урвище неба, будь милостивим до моїх незміцнілих крилець.
Ноче, відкрий мені м’яку печерку, дню, буди виткі рослини,
проклади світлом мою плутану дорогу.
Затамувавши подих, я пролітаю під бездиханними деревами.
Дмаа, Адма, Адам, Адам.
Адам ІІ
По той бік скла — безлюдні ігри води, і ніхто не бачить
моїх застережних знаків,
є лише він один — палець, що танцює
на шибці вікна, відкритого з темряви в темряву:
Дмаа, Адма, Адам, Адам.
* *
Кажеш, ми
лише тікаємо з великого у мале
і назад —
такі всі наші розмови?
А пам’ятаєш ту гру, яку
ми вигадали одного літа, коли світ
був, як бурштин,
що довго терся між великих грудей,
а ми не могли всидіти і не мали
куди подітися, і трохи нудьгували, а
трохи були безстрашними воїнами,
що переступають поріг таємниці,
і ти — правда ж? — вибіг на сонце
з темної комори й казав, що ніби осліп,
що бачив бульбашки, повні
летючих мурах,
і ми також хотіли побачити,
тобто осліпнути, ми не знали, як так
буває, і бігали зі світла у темряву,
а потім назад, у розпечений двір,
переносячи у зіницях свій рій, золотавий
у тьмі і густо-синій у сонці, або
рожевий і сірий, або райдужний і геть
чорний, головне було — не затримуватись
ніде,
бо, лише швидко рухаючись, ти бачиш
світло у темряві і темряву в світлі,
і в мерехтінні, напівосліплий, сам
стаєш тим, хто видимий лише зрідка — с
таєш ангелом, так перебігаючи.
І хто з нас відтоді зупинився?
(Безіменне)
Нагріті дошки пахнуть, як тісто, а я
не можу завершити своєї роботи,
не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою
навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної
планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному
ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло,
і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок,
вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом
і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, —
ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у
безіменне.