Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз
вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, —
ясна у світлі кухонного вікна, над яким
щойно прошуміла моя ріка.
(Узлісся)
Страх живе там, де
хтось був і залишив по собі сліди.
Було і немає. Оси
сплітали нас із обрізків світла —
така побрехенька дітям. Легенда.
Бо якщо було світло, воно
не розси́палося б на незчитальні знаки.
Не помістилося б у коробку, вистелену газетами.
Все
розступається, щоб дати дорогу нікому:
сьогодні — його королівство.
Зонґ
Світло неспокійне, як шерсть на вітрі
– кінець лютого, полудень, —
і багато облич над великим
аркушем снігу: лише їх уявив, а вони тут як тут —
ряд змерзлих Місяців, цілком невидних, якби
не відбите сяйво. Тугі хлопці купують жетони і
прикурюють від одного вогню — як
непотрібні маятники, приєднані
до скрипучої шестерні. Закіптюжена і швидка
флотилія на тлі сухопутних батьків.
Не створених за жодним образом, за нічиєю подобою,
– знаю — між однакових дерев
їх водить блискучий король.
Вулкан
Я запізнювався, а коли нарешті прибув, не міг говорити,
оглух, як заткнута пробоїна, лише метушився,
передавав мішки й відра, повні води,
бачив, як у високості іскриться попіл, помітив кільканадцять пар крил
над казаном вогнистого супу,
і всміхався, як випущений на чотири вітри, і тулився
щокою до дна, нарешті остаточно самотній.
Знаю, луна довго битиметься тут після нас.
Бездомному ніч — як зім’ята постіль, що всіяна світляками.
* *
Не слово, лише закритий склад: катастрофічний, останній,
що гасить світло на палубі. Як нічия мантра,
як мертвий порт із застояною водою.
Один голосний, два пом’якшені приголосні.
Це я, я.
(1999–2009)
Приїжджаєш, воюючи світлом жовтих фар
Із розмоклим ранком, випадковий для
Собаки, саду, дітей,
Народжений на планеті, якої більше нема,
Розгойданий усіма, хто відійшов,
Мокрий і збентежений, ніби
Самотній пасажир канатної дороги,
Над якою западає ніч.
Обернися тричі, змов яку-небудь просту лічилку —
Може, впізнаєш місця, куди тебе занесло.
* *
У басейні вже погасили світло,
Ми були останні.
Хтось гуркотів металевими шафками, хлопець і дівчина
З однаковими татуюваннями витиралися
Довгим рушником. Гуснула смарагдова
Вода, поки на дні зав’язувалось якесь інше життя: осад,
Світлистий планктон. Так малюють душі, коли вони
Виходять із тіла у холод. Так постіль,
Хитка й безіменна, буде витись для нас на останньому поверсі.
Святим є той, хто запізнюється.
Хто на виході озирається, щоб побачити, як зал накриває тінь.
* *
Як?
Так, ніби в розгойдане серце залетів камінець,
і воно зупиняється.
Не знаю, як пояснити.
Ще вчора досить було клацнути язиком,
і все застигало, радісне і примружене; воротар
підстрибував, щоб упіймати ключі від своїх воріт —
а я лише брязкав кишенями, усміхаючись.