І йшов, освітлюючи собою найближчу траву,
сам собі ціль і куля, сам — поводир і сліпець;
повний найпотрібніших слів —
однакових і різних, як пальці однієї руки.
Ось що: заблукати можна лише в розсіяному світлі,
на рівнині — як тут, — де ніщо нікуди не впадає, де
дороги закінчуються в згромадженому листі;
у туманному центрі,
на самому дні вуха, де найглухіше.
1991
Не пам’ятаєш, хто придумав тоді
посилати їй листя в конвертах? Найвище
кохання мало говорити загадковою
мовою, правда?
І певно, вона підгледіла
когось із вас біля скриньки, бо
одного дня
мовчки висипала мені жмут
того листя на парту — клен, магнолію, крадений
олеандр з біологічного класу.
Тоді я хотів убитися, а тепер собі думаю:
чому вона цілий рік громадила весь той
гербарій? Чому не викидала,
що вона в ньому читала? Чи я,
звичайний, веснянкуватий, в товстих
окулярах,
вийшов перед нею на якусь притемнену сцену,
де вже звучав вступ до найглибшої таємниці?
Їй було лише смішно чи
вона вибігла з залу, засмучена,
як дитина,
що раптом помітила кеди вертепного янгола?
Хто скаже? Хто має силу
назад завертати світло?
Господар
Божественний Йоганнесбург і всі його привиди,
всяклі в напарфумлене дерево!
На тобі піщана сукня, що осипається, коли ти встаєш попити води.
Що б ми робили без анонімних пучок на клямці нічної ванни, без
нічийого скрипіння сходів, чим набивали б грімку шухляду позаду
нашого тут? А ти ще питала, що писати в графі «колишні імена»!
Господар потрошить синє світло на стіні понад нашим
ліжком, потім старанно записує результати, опускає жалюзі,
лягає в наших ногах.
Брама
Яка радість! Знов стільки величезних світил.
Люди та їхні тварини йдуть берегом.
Світ показав нам свій фокус і збирає просте причандалля:
декілька камінців, червону лампу над нескінченною водою,
затоки, в яких рибалять птахи.
Хто співав, тепер переводить подих.
Хто говорив чи писав, бачить вузол, який нічого ні з чим не зв’язує.
Де колись була Брама, тепер лежить освітлена сонцем лука.
З думкою про Чеслава Мілоша
Поет —
ніби кватирка, яку забув зачинити господар,
покидаючи цей дім надовго.
Я недочув. Може, він сказав «ненадовго»?
Яке ж соромне доручення: чекати на Батька
з сіткою овочів і не сміти ні поставити її,
ні піти — тоді як однокласники поруч
зайняті своїми солодкими бешкетними справами!
А потім, дочекавшись, вести через дорогу
велосипед зі смарагдовою пекінською капустою
на кермі,
з Його важким тілом в сідлі,
і розповідати Йому:
диво, диво, я прокинувся нині і знав, що Ти прийдеш,
я чекав.
Так пройти ціле місто, і ще раз, у протилежний бік,
і повернутись туди, де щойно була
овочева крамниця, і тривожно шукати інших орієнтирів,
ведучи той велосипед з уже сплячим тілом Його,
і петляти в уявний бік дому,
без кінця не повертаючись до точки виходу і остаточно
заплутавшись, —
Христос і Йосиф, Йосиф і син його,
Яків і син його Йосиф, —
відтепер оселені один в одному, як два соняшники
вночі, що неспроможні один від одного
відірвати ока,
гнані порожнім містом, ще невиразно щасливі,
ще не цілком порятовані.
Свобода
1
Свобода
дається незаслужено, як і любов.
Ти знайшов, чого не шукав.
Щастя з чужого плеча. Інструмент
із багатьма струнами і нулем
інструкції. Можеш
скурити свободу, як
сторінки, задруковані незрозумілою
мовою. Твоя річ, принесена
й кинута тобі сліпим цуценям. Амінь.
Не ясно?
Піди, перепитай.