2
Він сидів на лаві запасних, як завжди.
Дитина від якогось іншого батька, ніж
усі тут, близнюваті брати, однакові, як
дупи у лазні.
Вже кілька днів
його навіть не ставили на ворота.
Тіні,
мандрівки горами, давно, навесні.
Усі якісь втомлені, б’ють надто сильно, і
коли м’яч
перелітає через стіну, охоронець
перериває свою пообідню дрімоту. Раз
і вдруге. А втретє
по м’яча відсилає його.
Ті двадцять двоє на полі —
із задертими головами, завмерлі і мокрі,
ніби над ними розступилося море.
Він виходить за браму, минають хвилини,
а хвилі все не змикаються. Нагорі
метушня, їм кажуть одягати футболки і
повертатися в корпус,
але вони не зрушують з місця,
все неспроможні повірити, захищені
самою лише прозорістю, ніби прикладена
до шибки рука,
у мільйони разів безтілесніші,
ніж будь-яка сила,
ніж будь-яке слово,
що карає чи милує.
Ванна
Може, я чогось не навчився? Ти сказала: чекай, я перевдягнусь;
у шпарині дверей мінилося світло, і я пробував читати твій рух,
але письмо було невиразне, зізнайся, там був іще хтось? Може,
вогонь із запалених баків відбився у дзеркалі, або якась комаха
проникла
до самого вольфраму?
Намагаючись
бути чесними й точними, шукаючи найрівнішого світла,
ми заплутались у примітках?
Самі у ліжку, притихлі,
в притулку для бездонних собак.
Зима
Здається, там купали дитину — його немовля, —
Кухня була повна пари й нагадувала
магічний ліхтар: кілька фігур, які
обертаються довкола ніжного центру,
А далі він —
раптово на стежці, темний і нерухомий,
у накинутій куртці,
ніби тут, надворі, задзвонив якийсь телефон, а він
не встиг добігти
й шукає його тепер серед промерзлих дерев:
гніздо, де вилупився невиразний голос.
Стоїть і бачить лиш те, що видно: поламане гілля,
ніби вузькі рукави у сірій стіні чагарів,
якими хтось
продирався звідси на інший бік, щоб за мить
обійти довкола і повернутись.
Змійка
Вантажники й портові робітники зняли дівчат на вечір.
Вугільно-чорна палуба застелена пледами;
Пляшки і коробки соку, акордеон; одна дівчина
Вигинається, зав’язавши футболку вузлом.
Біля самого берега хитаються сіті,
Ніби хтось полює крізь сон, наосліп, повільно
Танцюючи.
Говори, бурмочи, клич мене, Змійко,
Доки я ще не прокинувся.
* *
Мала Людка — пам’ятаєш ту замурзану дитину сусідів? —
і пес, який приплівся за твоїм сином,
а потім
зник під час однієї з зимових рибалок, —
може, вони приходили тільки до тебе,
щоб ти потім могла упізнати їх там?
Людина,
людинка й тварина — так ви
й стоїте перед ним, вимиті,
прибрані,
ніби сім’я у фотографа, і мружитесь,
і намагаєтесь роздивитись його в мерехтливому,
передостанньому його світлі.
Дім
1
Мисливська дорога, мощена старим каменем: колись
звалася Баронівкою, тепер «Баранівка» — хоч які вже
тут барани?
Все спрощене до двох тактів, і ліс
проглядається наскрізь.
Суворі чоловіки в картатих сорочках сидять верхи
на кентаврах, схрещених із трактора й мотоцикла.
Дочекаємось вечора,
доки зійдеться більше зелені, і промені
світла візьмуть нас попід коліна і пахви, повільно
підіймаючи. І те,
що шемрало в темряві, заговорить.
Стара шопа під почорнілим ґонтом буде посольством
мудреців, що варять сир для дитини.
Легкі, визволені від дрібних бажань перед
обличчям того, хто достойний вічної слави, ляжемо
спати між овець, щоб уранці
повернути в бік дому.