Почав будувати Саркел візантієць Петрона у п'ятий рік правління імператора Теофіла[44], а завершив будову хорезмійський філософ Шамсутдін у третій рік правління Михаїла[45], сина Теофілового. У дні мого перебування у Саркелі у фортеці і за зовнішнім ровом мешкало більше п'яти тисяч хазар, гузів, чорних булгар і склавинів. За день у Саркелі продавали стільки телячої шкіри, скільки продають її на Константинопольському ринку за тиждень, а зброярні Білої Вежі славились на весь Великий Степ. На лівому березі Бузану, біля Саркелу, є розорані землі, і живуть там алани — народ мирний; серед них багато християн.
Не раз я розглядав фортецю і з лівого, і з правого берегів Бузану, вночі і вдень, з різної відстані. Саркел — син і батько Великого Степу. Він, як сила посеред розлогого безсилля, — цегляно-червоний і білий серед сірого, жовтого, зеленого степового моря. Але він також є минущим серед Вічного. Степ був завжди, був задовго до Саркелу, і коли від Білої Вежі не залишиться й згадки, Великий Степ все ще буде таким — сірим, жовтим, зеленим. За словом пророка Ісайї: «Ти звершив дивне; зумовлення древні істинні. Ти перетворив місто в купу каменю, нездоланну фортецю — в руїни».
І в одну з ночей під Саркелом, коли зірки Зоряної Мережі пророчили щось над холодним мармуром найвищих веж фортеці, взнав я Число Саркелу. Число його — «десять». Так кажу я, Олексій Склавин, учень Мелхиседека та авви Леонтія…
Уперше побачив я Саркел з воза Обадії на вершині літа, в рік загибелі Аскольда, кагана Київського, в п'ятий рік царя Хазарського, Манасії[46]. Був ранок. Степ, яким ішов караван Йосифа, ще спав у блакитному світанковому спокої, а на золотому тлі східного неба чорними стовпами з'явилися вежі Саркелу. Візничий, побачивши їх, провів долонями по своєму обличчю зверху вниз і сказав: «Ертар», що мовою гузів означає спостигнення очікуваного.
Караван підходив до Саркелу, і фортеця вже знеслась в усій потузі своїй над срібною стрічкою Бузану, коли невідомо звідки з'явився загін кінних воїв. Обличчя в них були темні, широкі, з щілистими очима — обличчя печенігів. Але одяг цих воїв виглядав дивно для кочовиків: лускаті обладунки, круглі бляхи на поясі, пластинчасті сталеві шоломи й плащі з білої, струменистої тканини. Очолював загін неймовірно товстий воїн у позолоченому шоломі, з поясом, геть усіяним великими золотими бляхами. Мав він одне око і незвичний панцир із неймовірно грубої шпичастої сірої шкіри, а голос у нього був, як сурми Єрихонські.
То був Ерге-багатур[47], славетний витязь саркельський, котрий підкорив Ітхелю дванадцять племен Вовчого Степу і розбив візантійського протоспафарія[48] Віталія у битві під Таматархою, що на Меотійському озері. Але найбільшу славу Ерге-багатур добув не у військових походах. Замолоду, коли мав ще обидва ока і гнучке, не заросле салом, тіло, убив, кажуть, у землях буртасів[49] Дракона і зробив з його шкіри нездоланний панцир. За таку звитягу зверхники хазарські призначили Ерге-багатура, Переможця Дракона, начальником саркельської залоги.
Переможець Дракона наблизився до каравану і викликав Йосифа. Потім наказав п'ятьом варягам, що йшли з караваном, вийти наперед, і як тільки вони вийшли, п'ять чорних печенізьких стріл вкоротили життя кнаґам з лейданґу Хокона. Вої Ерге-багатура почали знімати із вбитих зброю і обладунки, а Йосиф, повернувшись до каравану, пояснив, що в Києві новий каган Хельґ раптово зрадив Хазарії й убив купців іудейських. За два дні до прибуття каравану в Саркел, туди прискакав розвідник і розповів, що після жнив С'єрн Хельґ і варяги з Києва та Неагарду збираються в похід на Хазарію. Всі варяги-найманці після такої звістки були забиті; така сама доля спіткала й варягів Йосифа — Харальґа, Еріка Довгого, Еріка Кривого, Хрофта і Харбарда. Дивно, але я досі пам'ятаю їхні імена. Хрофт навчав мене варязької мови, а Ерік Довгий був охоронцем Обадії. Так вони загинули.
…Невільників та коней Йосиф залишив під охороною за зовнішнім ровом Саркелу, а я, з наближеними купця, вступив за мури великої фортеці. У південній частині Саркелу було багато цегляних будинків купців та зверхників; найбільшим серед них був будинок Йосифа, сина Нафанового — він мав два поверхи і три прибудови для слуг.
В одній із цих прибудов Йосиф з милості своєї дав мені комірчину із земляною підлогою та пічкою, складеною з великих цеглин. На підлогу слуги поклали подвійну повстину, а вдячний Обадія за три міри пшениці купив мені наложницю-булгарку. Була вона старша за мене, негарна і мовчазна.
46
Манасія II — цар Хазарії. Номінально Хазарією правили Великі Кагани з династії Ашина. Реально влада зосереджувалась в руках царів («беків») з іудейського роду рабина Обадії. Останній цар Хазарії Йосиф (920—965 pp.) залишив нам перелік цих царів без дат і термінів їх правління: Обадія, Езекііл, Манасія І, Ханукка, Ісаак, Завулон, Манасія II, Ніссі, Аарон І, Менахем, Веніамін, Аарон II і сам Йосиф, лист якого до іспанських євреїв досі залишається головним джерелом наших знань про Хазарську державу.
47
Багатур — у тюркських племен IX ст. — воєначальник з незнатного роду, який відзначився військовою звитягою.