«Ось тобі знак Роду», — сказав старший жрець і подав мені трикутний червоний камінь із поганським символом курячої лапи. «Іди до хрестопоклонників і вклади знак Роду в чашу, з якої вони п'ють вино жертовне. Це моє на візантійців закляття».
І тут Бог милосердний подвигнув мене відмовитися.
«Дам тобі на три ночі Оряну», — сказав Силеник.
Але благодать Божа була зі мною в той день невідступно, і думаю я, що то був день різдва Христового, якого заради Промисел Божий охоронив мене від неспокутного гріха. Так я сьогодні повторюю слова пророка Ісайї: «Співати буду в ім'я Твоє, бо Ти здійснив справи чудні, собор древній істинний».
Силеник, напучуваний демонами, яким слугував, побив мене тоді, коли відмовився я вдруге, за задумом Божим, від сатанинського знаку і від Оряни, відьми-спокусниці. Але в той день Єдиний не звільнив мене від омани — шляхи Господнього Провидіння незбагненні та нешвидкі. Силеник не прогнав мене від капища, а знак Роду відніс у будинок владики інший жрець — Богумил.
Силеник наказав Оряні вийти за огорожу й піти у землянку до Богумила. Проте відьма відмовилася, закляла Силеника страшним закляттям і пішла від капища на північ, у печеру Велесову, що під Вишгородом, малим селом на березі Бористену. Можливо дорогою до Вишгороду завітала Оряна до Дитинця каганового і розповіла про страшні прокляття, що їх Силеник посилав володареві і його дітям. Можливо, каганові сказали про це інші люди, не знаю. Але навесні прийшли до священних дубів вої, охрещені Марком, з дружини каганової, і покликали жерця до володаря.
Вийти Силеник відмовився. Натомість із Дубрави вийшли чотири волхви — кудлаті старезні діди з палицями і сокирами, чорними від жертовної крові. І сила демонська променіла з очей їхніх. Вої від капища повтікали, Силеник взяв собі нову наложницю з Берестова — прегарну білявку, ще дитину.
Вбили Силеника аж на Купала — християнським літургійним численням перед днем святого Іоанна Хрестителя. Перед цим була лиховісна чорна буря. Вітер три дні ніс із-за Дніпра степовий гарячий порох. У ніч, коли вітер ущух, Силеника знайшли в хіднику під мідяним Сонцем із чорною стрілою в потилиці.
Того дня капище лишилося без старшого жерця. Я увійшов на подвір'я без остраху — старший лиходій уже розмовляв з Даждьбогом. Буря накидала у капище гілки і пил, покосився крилатий Симарґл. У шатрі плакала білявка-наложниця і, здавалося, чогось не було в цій виті.
Відлетів від неї важкий тисячолітній дух і лишилась, як непотріб, недоладна дерев'яна споруда: сточені комахами трухляві колоди, пожовтілі черепи здохлих коней, смердючий жертовник.
Мене охопило бажання чимось наповнити цей безглуздий простір і, не знаючи інших слів до Єдиного, промовив я вголос Даждьбожу молитву, що її бува співала Оряна:
Слова тої молитви були гучні, але з дерев'яними, як у Симарґла, крилами. Не могли вони злетіти до неба і падали між дуби, слизом стікали по гнилих колодах додолу. А простір навколо залишався таким безглуздим, що промовив я вголос нове пророцтво: «До літнього сонцестояння впаде Київ».
Ніхто не почув цих слів, окрім білявки в шатрі, та вона була мала і не розуміла. Я втішав її, а потім піддався спокусі — і дай мені, Боже, хоч тепер замолити той гріх. Злягання моє з наложницею було таке ж порожнє, як капище. Звірятами були ми, і втіха наша була звіряча, і число її було «п'ять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.
…Київ упав через десять днів. У капищі вже господарювали Оряна і новий жрець, волхв із Велесового капища Хальд — чорний бородатий велетень у чоботях із оленячої шкіри і мідяною бляхою на животі…
Ми з Богумилом без діла і без їжі вешталися коло баштового Дитинця та Торговища на Суводі, заходили за Оболонь, де були городи і щось таки знаходили на споживу. Під час одного з таких походів і побачили ми варязькі струги, що пливли Дніпром-Бористеном. Вів їх ватажок із Нового Міста С'єрн Хельґ[30], з роду Еріксонів. Через два дні Хельґ підступно вбив Аскольда, його синів Мезамера та Адира і став каганом Києва, намісником свого вуйка Рейрика, престол якого в Неаґарді — далеко на півночі.
30
С'єрн Хельґ — Новгородський то Київський князь Олег (882—911 pp.) з роду Рейріка (Рюрика) Еріксона Датського. Рід Еріксонів належав до священного варязького клану Інґлінґарів.