— Не можу дочекатися.
У моїй камері — бетонному бункері десять на десять — смердить сечею і потом. На двоярусному ліжку — два темношкірих молодики. Один читає, другий дрімає. Третього ліжка немає, отже, я спатиму на пластиковому стільці, забрудненому темно-коричневими плямами. Обидва мої співкамерники не демонструють жодних ознак приязності. Я не хочу вступати в протистояння, але, якби захисника у справі про тяжке вбивство побили у в’язниці посеред судового процесу, то це автоматично потягнуло б за собою скасування процесу. Поміркую над цим.
Джудіт точно знає, що робити, їй не звикати. О п’ятій по обіді вона подає клопотання про незаконне затримання до федерального суду в Сіті з вимогою негайного розгляду. Люблю федеральний суд, принаймні в подібних випадках.
А ще вона надсилає копію клопотання моєму улюбленому газетному репортеру. Галасу я нароблю скільки зможу. Кауфман і Гувер добряче оконфузилися, і вони за це заплатять. Читач на нижніх нарах вирішує, що хоче потеревенити, тож пояснюю, чому я тут. Він вважає це кумедним — адвокат у в’язниці за образу судді. Сонько прокидається і теж веселиться. Невдовзі я вже ділюся юридичними порадами, цим хлопцям вони ой як знадобляться.
За годину наглядач підкликає мене новиною, що до мене відвідувач. Йду за ним лабіринтом вузьких коридорів і нарешті опиняюся в тісній кімнатині з алкотестером. Це ж тут вони тримають п’яних водіїв. Слон піднімається, ми тиснемо руки. Ми спілкувалися телефоном, але ніколи не зустрічалися. Дякую йому за візит, але застерігаю про можливі наслідки. Слон каже — до дідька все, він не боїться місцевих. Він добре знає, як поводитися, аби не привертати до себе зайвої уваги. До того ж він знайомий із шефом поліції, копами, суддею — усією звичайною верхівкою невеличкого міста. Він каже, що намагався додзвонитися до Гувера й Кауфмана й сказати, що вони припустилися грубої помилки, але так і не додзвонився. Він звернувся до шефа поліції, щоб мене помістили в кращу камеру. Що довше ми спілкуємось, то більше він мені подобається. Він справжній вуличний боєць, знесилений, охлялий старий козел, який десятиліттями буцався з копами. Він не нажив статків, але не переймається цим. Цікаво, чи буду я через двадцять років схожим на нього.
— Що там з тестом ДНК? — питає він.
— Зразки надійдуть в лабораторію завтра, звідти пообіцяли поквапитися з відповіддю.
— А що як це Лілей?
— Все перевернеться з ніг на голову.
Цей персонаж на моєму боці, але я його не знаю. Ми базікаємо хвилин із десять, а тоді він прощається.
Коли я повертаюся до камери, мої співкамерники вже встигли пустити поголос, що з ними в камері сидить кримінальний адвокат. За якийсь час я вже викрикую поради мешканцям інших камер блоку.
11.
Здоровий глузд — це не про мене, та я вирішую не вступати в протистояння з Фонзо і Фрогом, у товаристві яких відбуваю покарання. Натомість цілу ніч сиджу на стільці й силкуюся подрімати. Не виходить. Я відмовився від консервованого м’яса на вечерю і від зіпсованих яєць з холодним тостом на сніданок. На щастя, про душ взагалі не йдеться. Мені приносять мої костюм, сорочку, краватку, черевики і шкарпетки, і я швидко вдягаюся. Зі своїми співкамерниками не прощаюся, вони обоє проведуть за ґратами ще кілька років, незважаючи на цінні поради, які я виголошував годинами.
Мене і Ґарді везуть до суду різними екіпажами. Ще більший натовп глузує з мене, коли мене — все ще в кайданках — ледь не виволікають з машини. Як тільки опиняюся всередині будівлі, подалі від фотографів, кайданки з мене знімають. Напарник чекає в коридорі. У ранковому випуску «Кронікл» в розділі місцевих новин тільки про мене й мови. На третій сторінці. Нічого особливого — Руд знову загримів у в’язницю.
Як наказано, йду за судовим приставом до кабінету судді Кауфмана, вони з Гувером вже чекають. Обидва самовдоволено посміхаються, їм цікаво побачити, як я пережив ніч. Я не говорю про в’язницю, не повідомляю їм, що не спав, не їв і не мився вже бозна-скільки. Я зібраний, я рвуся в бій, і це, здається, їх дратує. Отакі ігри та розваги, а на кону — життя Ґарді.
За кілька секунд після того, як я переступаю поріг кабінету, влітає інший судовий пристав:
— Вибачте, пане суддя, але там федеральний маршал, він каже, що вам треба бути у федеральному суді в Сіті об одинадцятій ранку. І вам, пане Гувер.
— Що за чортівня? — не розуміє Кауфман.
Я люб’язно пояснюю:
— Це слухання справи про незаконне затримання, пане суддя. Мої адвокати подали клопотання вчора по обіді. Невідкладне слухання, щоб витягти мене з в’язниці. Ви, хлопці, затіяли ці дурниці, а тепер я їх закінчу.
— Він приніс повістку до суду? — питає Гувер. Судовий пристав подає їм якісь папери, і вони швидко все проглядають.
— Це не повістка, — каже Кауфман. — Це типу повідомлення від судді Семсона. Треба ж, я думав, він помер. Він не має права повідомляти мені про необхідність бути присутнім на будь-яких слуханнях.
— Він вже років з двадцять як злетів із котушок, — з полегшенням зауважує Гувер. — Я не піду. У нас тут наше слухання у розпалі.
Він не помиляється щодо судді Семсона. Якби адвокати могли обирати найсхибленішого суддю округу, Ерні Семсон переміг би з великим відривом. Але він — мій схиблений друг, і він звільняв мене з хурдиги раніше.
Кауфман звертається до судового пристава:
— Передайте маршалу, щоб ішов геть. Якщо почне завдавати мороки — накажіть шерифу заарештувати його. Оце його справді розлютить, хіба не так? Шериф заарештовує маршала. Ха! Закладаюся, такого ще не було. Коротше, ми не поїдемо. Ми маємо закінчити слухання тут.
— Навіщо ви звернулися до федерального суду? — цілком серйозно питає мене Гувер.
— Бо мені не подобається бути у в’язниці. Що за дурне запитання?
Судовий пристав виходить, Кауфман звертається до нас:
— Я скасовую постанову про неповагу до суду, гаразд, пане Руд? Гадаю, однієї ночі в тюрязі буде достатньо за вашу поведінку.
— Що ж, цього цілком вистачить для скасування процесу або перегляду справи.
— Не сперечаймося щодо цього, — каже Кауфман. — Можемо продовжувати?
— Ви ж суддя.
— А як же слухання у федеральному суді?
— Ви просите у мене юридичної поради? — перепитую я.
— Звісно ж, ні.
— Ігноруйте повідомлення, якщо хочете. Дідько, та суддя Семсон може вас обох запроторити за ґрати на нічку-другу. Хіба це не буде весело?
12.
Нарешті ми повертаємося до судової зали, доводиться чекати, поки всі повсідаються. Коли заводять присяжних, я уникаю зустрічі з ними поглядом. Тепер усі вони знають, що ніч я провів у в’язниці, і, впевнений, усім їм цікаво, як я це пережив. Нічого вони не видивляться.
Суддя Кауфман перепрошує за затримки і каже, що час братися до роботи. Він дивиться на Гувера, той встає і заявляє:
— Ваша честь, з боку штату — все.
Оцей дилетантський виверт зроблено спеціально для того, щоб моє життя стало ще нікчемнішим. Піднімаюся і сердито зауважую:
— Ваша честь, він міг сказати мені це вчора ввечері чи хоча б сьогодні вранці.
— Викликайте свого першого свідка, — гримає Кауфман.
— Я не готовий. Я маю деякі пропозиції. Для протоколу.
Вибору в нього нема, тож він вибачається перед присяжними. Наступні дві години ми торгуємося щодо того, чи представив штат достатньо доказів, аби продовжувати справу. Я повторюю одні й ті ж аргументи. Кауфман виносить ті самі постанови. Усе під протокол.
Перший мій свідок — хирлявий тривожний хлопчина, на диво подібний на мого клієнта. Звати його Вілсон, йому п’ятнадцять років. Це занедбаний наркоман, практично бездомний, хоча його тітка дозволяє йому ночувати в її гаражі, коли він хворіє. І він — наш головний свідок!