Він завжди хотів бути гангстером, прагнув бути схожим на старомодного Капоне — жадав крові, насильства і моря грошви. Його батько, бутлеґер[3], помер від цирозу печінки. Його мати часто й невдало виходила заміж. Не стримуваний статечним родинним життям, Лінк потрапив на вулиці у віці дванадцяти років і скоро опанував дрібне крадійство. У п’ятнадцять він вже мав власну банду, продавав травичку і порнуху по місцевих університетах. У шістнадцять його заарештували, трохи дали по руках, і відтоді почалися його тривалі й колоритні стосунки із системою кримінального правосуддя.
Допоки йому не виповнилось двадцять, його звали Джордж. Це ім’я йому не подобалось, тож він прибрав і відкинув кілька прізвиськ на зразок Лаш і Бос. Зупинився зрештою на Лінк, бо він, Джордж Скенлон, так часто був пов’язаний з усякими злочинами. Ім’я «Лінк» чудово йому пасувало, тож він найняв юриста і зробив його офіційним. Просто Лінк Скенлон, без усяких там ініціалів чи чогось подібного. Нове ім’я дало йому нову особистість. Він став новою людиною, якій було що доводити. Він зухвало прагнув зробитися найкрутішим бандитом у місті і йому це цілком вдалося. До тридцятиріччя Лінка його головорізи регулярно когось убивали, аж поки він не заволодів кількома галузями бізнесу в Сіті і не монополізував свою частку в торгівлі наркотиками.
Він просидів у камері смертників лише шість років, страта призначена сьогодні на 22:00. Шість років — нетривалий час для камери смертників. У середньому, принаймні в цьому штаті, апеляції гальмують виконання покарань на чотирнадцять років. Навіть двадцять років — не рідкість. Найкоротший час — два роки, але той хлопець сам благав страти. Справедливо зауважити, що зі справою Лінка не зволікали, її навіть прискорювали. Убий суддю — й усі решта суддів образяться. Його апеляції приймалися без жодних затримок. Його винуватість було підтверджено, підтверджено і перепідтверджено. Усі постанови приймалися одноголосно, беззастережно, найвищими судовими органами штату. Верховний Суд США відмовився переглядати справу. Лінк розлютив усіх, хто по-справжньому управляє системою, і сьогодні система остаточно йому помститься.
Суддя Неджі — ось кого убив Лінк. Він, Лінк, не натискав на гачок власноруч, але він дав зрозуміти своїм підлеглим, що хоче, аби Неджі помер. Найманий убивця на прізвисько Кастет отримав завдання і ретельно його виконав. Суддю Неджі і його дружину знайшли у ліжку, в самих піжамах, з кульовими отворами в головах. Кастет після того трохи розпустив язика, а копи влаштували прослуховування у правильному місці. Кастет також був у камері смертників, на той час уже два роки, коли його знайшли із запханим в горлянку відбілювачем. Копи допитали Лінка, але він заприсягся, що нічогісінько не знав про таку прикрість.
Чим же завинив суддя Неджі? Він був зразковим непохитним поборником закону і порядку, ненавидів наркотики і славився тим, що карав розповсюджувачів за всією суворістю закону. Він невдовзі мав винести вирок двом типам із найближчого оточення Лінка — зокрема його кузену — по сотні років кожному, і це засмутило Лінка. Це ж було його місто, а не Неджі. Він, Лінк, вже багато років хотів дошкулити судді, влаштувати таку собі остаточну розборку. Убий суддю, уникни покарання, і весь світ знатиме, що ти точно понад законом.
Після того, як було вбито адвоката його захисту, усі вважали мене справжнім дурнем, коли я взявся за його справу. Ще один невтішний результат для Лінка — і мене можуть знайти на дні якогось озера. Але те все було шість років тому, відтоді ми з Лінком непогано порозумілися. Він знає, що я намагався зберегти йому життя. Чого він досягне, убивши свого останнього захисника?
2.
Ми з Напарником в’їжджаємо через центральні ворота «Біґ Вілер», в’язниці з посиленою охороною, в якій штат утримує камери смертників і виконує смертні вироки. Охоронець підходить до пасажирських дверцят і питає:
— Прізвище?
— Руд, Себастьян Руд. Я до Лінка Скенлона.
— Звичайно.
Охоронця звуть Гарвей, раніше ми перекидалися словом-другим, сьогодні — ні. Сьогодні «Біґ Вілер» зачинена, повітря насичене неспокоєм. Виконання вироку! Через дорогу одні протестувальники тримають свічки і співають псалми, інші схвалюють смертну кару. Одні проти, інші за. Уздовж дороги вишикувались фургони телевізійних новин.
Гарвей щось шкрябає в блокноті, кидає «Блок дев’ять», і, коли ми вже маємо рушати далі, нахиляється і шепоче:
— Які у вас шанси?
— Невеликі, — кажу я, ми рушаємо з місця. Їдемо за в’язничною вантажівкою з озброєними охоронцями в кузові, інша така ж машина їде позаду нас. Рухаємось повільно у сліпучому світлі прожекторів, минаємо яскраво освітлені будівлі, в яких три тисячі людей сидять замкнені по своїх камерах і чекають, коли Лінк помре і все знову стане як раніше. В’язниця не має видимих причин несамовитіти від виконання вироку. Немає потреби в додатковій охороні. З камери смертників ще ніхто ніколи не тікав. Засуджені живуть ізольовано, тож не мають ватаги друзів, які могли б вирішити вдатися до штурму Бастилії і всіх звільнити. Однак ритуали важливі для представників адміністрації в’язниці, і ніщо не викликає у них такого викиду адреналіну, як виконання вироку. Їхні примітивні життя безбарвні й монотонні, і лише зрідка в їхньому світі настає пожвавлення — коли настає час убити вбивцю. Для нагнітання драматизму не нехтують нічим.
Блок дев’ять розміщений оддалік від решти блоків, надійна огорожа у вигляді сітчастого паркана з колючим дротом могла б зупинити самого Айка[4] на берегах Нормандії. Ми зрештою дістаємося до воріт, де загін знервованих охоронців нетерпляче обшукує Напарника, мене і наші кейси. Ці хлопці помітно перейнялися подією, призначеною на сьогоднішній вечір. У їхньому супроводі заходимо до будівлі, мене проводять до тимчасового офісу, в якому чекає, гризучи нігті, відчутно стривожений начальник в’язниці МакДаф. Коли в кімнаті без вікон ми залишаємось лише вдвох, він питає:
— Чули?
— Що саме?
— Десять хвилин тому в «Олд Кортхауз», у судовій залі, в якій Лінка визнали винним, стався вибух.
Я бував у тій судовій залі десятки разів, тож звістка про вибух мене по-справжньому шокує. Хоча, з іншого боку, мене анітрохи не дивує, що Лінк Скенлон не збирається піти з цього світу спокійно.
— Хтось постраждав? — цікавлюсь я.
— Не думаю. Будівлю суду саме зачинили.
— Он як.
— Отож. Вам слід поговорити з ним, Руде, і якнайшвидше.
Знизую плечима і кидаю на начальника повний безнадії погляд. Пробувати бесідою отямити гангстера на кшталт Лійка Скенлона — це марнування часу.
— Я ж лише його адвокат, — нагадую.
— Якщо через нього хтось постраждає...
— Припиніть, начальнику. За кілька годин штат його стратить. Що ще із ним можна зробити?
— Знаю я, знаю. Де апеляції? — питає він, не випускаючи із зубів ніготь великого пальця. Здається, він ось-ось вистрибне зі шкіри.
— П’ятнадцятий округ. Гейл Мері. На цій стадії усі потрапляють до Гейл Мері, начальнику. А де Лінк?
— В камері очікування. Я маю повернутися до свого кабінету і переговорити з губернатором.
— Переказуйте йому вітання. Скажіть, що він так і не зреагував на моє останнє клопотання про помилування.
— Неодмінно, — запевняє начальник і виходить із приміщення.
— Дякую.
Небагато людей у цьому штаті люблять страти так само сильно, як наш чудовий губернатор. Зазвичай він вичікує до найостаннішої миті, а тоді виходить, насуплений, до камер і сповіщає світу, що не може, перебуваючи при ясному розумі, надати помилування. Ледь не зі слізьми в голосі він нагадає про жертву і проголосить, що правосуддю належить звершитися.
Ідучи коридором за двома до зубів озброєними охоронцями, дістаюся до «Кімнати гучних вечірок». Це не що інше, як велика камера очікування, в якій засуджений проводить останні п’ять годин до свого призначеного часу. У ній він чекає разом зі своїм адвокатом, духівником, можливо, з кимось із родичів. Дозволяється повний контакт, тож бувають зворушливо-сумні миті — мама приїздить обійняти востаннє. Остання вечеря подається рівно за дві години до останньої прогулянки, а опісля лишатись тут може тільки адвокат.
3
Бутлеґер — підпільний торговець спиртним під час дії Сухого закону в США (1920-1930-ті рр.).
4
Айк (