Кілька десятиліть тому в нашому штаті вдавалися до розстрілів. Закутого в кайданки і зв’язаного засудженого прив’язували до стільця, його голову закривали чорним покривалом, а зверху на сорочку — на груди, де серце, — кріпили яскраво-червоний хрест. На відстані п’ятдесяти кроків за завісою чекали п’ять добровольців з потужними гвинтівками, причому зарядженими були лише чотири. Вважалося, що жоден із п’яти не може бути впевненим, що це саме він убив людину, і це мало якось розвіяти можливі майбутні докори сумління на випадок, якщо такий доброволець колись передумає і почне перейматися. Що за маячня! Добровольці в чергу записувалися, всі прагнули убити пострілом у серце іншу людину.
Хай там як, а чутливий і винахідливий тюремний сленг з часом підібрав для кімнати виконання покарань її теперішню назву. За легендою, отвори вентиляційної системи свідомо залишали відчиненими, тож звуки пострілів гвинтівок луною розносилися по всій в’язниці. Коли ми з гуманістичних міркувань почали застосовувати ін’єкції, страта стала вимагати менше простору. Камеру перебудували, звели додаткові стіни. Теперішня «Кімната гучних вечірок» начебто є саме тим місцем, де приречені на смерть засуджені сиділи й чекали пострілів.
Після ще одного обшуку заходжу у двері. Лінк сам, хитається на складаному стільці, приставленому до бетонної стіни. Світло приглушене. Він не відводить погляду від безгучного телевізора в кутку і не зауважує моєї появи. Його улюблений фільм — «Хрещений батько». Він дивився його сотні разів і багато років тому почав імітувати Марлона Брандо. Винуватцем неприємного скрипучого голосу він називає куріння. Стиснуті щелепи. Неквапливість. Байдужість. Цілковита відсутність емоцій.
Наша камера смертників має особливе правило: засуджений може помирати у будь-якому одязі на власний вибір. Правило дещо дивне, адже ті, хто провів тут десять, п’ятнадцять чи двадцять років, не мають розмаїтого гардеробу. Стандартний комбінезон; може, потерті штани і футболка для зустрічей з відвідувачами; сандалії; на зиму — теплі шкарпетки. Однак Лінк має гроші і хоче йти на страту ошатним. Він одягнутий у чорну бавовняну сорочку з довгими рукавами, застібнутими на зап’ястках, чорні джинси, чорні шкарпетки і чорні кросівки. Виглядає не настільки стильно, як йому би хотілося, але хто в таку мить переймається модою?
— Я думав, ти мав мене врятувати, — нарешті озивається він.
— Я такого ніколи не казав, Лінку. Ми навіть склали про це письмову угоду.
— Але я заплатив тобі стільки грошей.
— Великий гонорар не є запорукою позитивного результату. Це також було в угоді.
— Ох уже ці адвокати, — невдоволено бурмоче він, і мені це не подобається. Ніяк не викину з голови, що сталося з його попереднім адвокатом. Він повільно нахиляється вперед, ставить стілець на всі чотири ніжки і піднімається. Лінку зараз п’ятдесят, і майже весь час, проведений в камері смертників, він приділяє увагу своєму вигляду. Та він швидко старіє, хоч я й сумніваюся, що людина, яка точно знає дату своєї страти, надто переймається зморшками чи сивиною. Він ступає кілька кроків і вимикає телевізор.
У кімнаті розміром п’ятнадцять на п’ятнадцять є невеликий стіл, три складаних стільці і дешева армійська койка — на випадок, якщо котромусь засудженому забагнеться поспати перед тим, як відправитися на вічний спочинок. Я вже раз був тут, три роки тому, тоді моєму клієнту лишалось тридцять хвилин до ін’єкції, коли нам вручили диво від П’ятнадцятого округу.
Лінку так не пощастить. Він сидить на столі і дивиться на мене. Тоді скрегоче:
— Я тобі довіряв.
— І недарма, Лінку. Я щосили боровся за тебе.
— Але ж я божевільний, з довідкою, а ти нікого в цьому не переконав. Я скажений, як дідько. Чому ти не змусив їх зважити на це?
— Я намагався, і тобі, Лінку, це відомо. Ніхто не зважив, бо ніхто не хотів зважати. Ти убив не ту людину. Ти вбив суддю, і вся суддівська братія образилась.
— Я його не вбивав.
— Ну, а присяжні сказали, що вбивав. Ось що має значення. — Ми обговорювали це тисячі разів, то чому б не обговорити ще раз? Зараз, коли лишилося менш ніж п’ять годин, я готовий говорити з Лінком про що завгодно.
— Я божевільний, Себастьяне. У мене дах поїхав.
Вважається, що у камері смертника збожеволіє будь-хто.
Двадцять три години на добу в цілковитій ізоляції ламають людину ментально, фізично й емоційно. Та Лінк не настільки потерпав, як інші. Кілька років тому я пояснив йому, що Верховний Суд США постановив: штат не може стратити людину розумово відсталу чи психічно хвору. Невдовзі по тому Лінк вирішив, що йому варто стати божевільним, і відтоді поводився відповідно. Начальник в’язниці погодився тоді перевести Лійка у психіатричний блок, де умови ув’язнення були помітно комфортніші. Лінк прожив там три роки, аж поки журналістське розслідування виявило рух коштів між близькими родичами начальника в’язниці і певним злочинним угрупованням. Начальник поспіхом вийшов на пенсію й уникнув відповідальності. Лінка повернули назад до камери смертників, там він пробув кілька місяців, а тоді його перевели на РОН — режим особливого нагляду. Так він отримав більшу камеру і більше привілеїв. Охоронці забезпечували його всім, чого йому бажалося, тому що люди Лінка на свободі забезпечували охоронців грошима і наркотиками. Із часом Лінку вдалося облаштувати переведення назад до психіатричного блоку.
За шість років у «Біґ Вілер» він лише дванадцять місяців провів разом з іншими убивцями, засудженими до смертної кари.
— Начальник в’язниці щойно повідомив про сьогоднішній вибух в будівлі суду, — кажу я. — У тій самій судовій залі, в якій тебе визнали винним. Оце так збіг, правда?
Він супиться і невиразно знизує плечима, косячи під Брандо, — жодного зацікавлення.
— Це ж десь саме зараз розглядають мою апеляцію? — ухиляється він від теми.
— У П’ятнадцятому окрузі, але не варто плекати надій.
— Тобто ти мені кажеш, що я помру, Себастьяне?
— Я казав це тобі ще минулого тижня, Лінку. Все скінчено. Апеляції, подані в останній момент, даремні. Усі можливі скарги було заявлено. Ми перепробували все. Зараз ми вже нічого не можемо зробити, лише чекати і сподіватися на диво.
— Треба було мені найняти адвокатом того радикального єврея, як там його — Левенштейн?
— Можливо, але ти його не найняв. У нього трьох клієнтів стратили за останні чотири роки.
Я знайомий з Марком Левенштейном, він хороший адвокат. Ми двоє ділимо поміж собою майже всі безнадійні справи в цій частині штату. У мене вібрує телефон. Текстове повідомлення: П’ятнадцятий округ щойно відхилив апеляцію.
— Кепські новини, Лінку, — повідомляю, — П’ятнадцятий округ щойно нам відмовив.
Він нічого не відповідає, встає і вмикає телевізор.
Я вмикаю більше світла, цікавлюся:
— Твій син сьогодні зазирне?
— Ні, — хрипить він.
Його єдина дитина — син, щойно звільнений з федеральної в’язниці. Він виріс у сімейному бізнесі і любить свого старого, але ніхто б не посмів дорікати йому тим, що він обходить в’язниці десятою дорогою, навіть для відвідин не робить винятків.
— Ми вже попрощалися, — додає Лінк.
— То відвідувачів сьогодні не буде?
Він форкає, нічого не відповідає. Не буде нікого, жодного відвідувача, ніяких останніх обіймів. Лінк двічі був одружений, але ненавидить обох колишніх дружин. Зі своєю матір’ю не говорив уже двадцять років. Його єдиний брат дивним чином зник після однієї підозрілої справи. Лінк нишпорить у кишені, дістає мобільний і робить дзвінок. В’язням суворо заборонено мати мобільні телефони, у Лінка за ці роки відбирали з десяток. Їх потай проносять охоронці; один зі спійманих зізнався, що незнайомець заплатив йому за це 1000 доларів готівкою на парковці «Бурґер Кінґ» під час обідньої перерви.