Це був справжній спектакль. Я знав, що то суцільна брехня. Це знали Ґарді і Півник, а також копи і прокурори, та й суддя, думаю, був такої ж думки. Однак присяжні на це повелися, вони з відразою й ненавистю дивилися на мого клієнта, який слухав із заплющеними очима, похитуючи головою: ні, ні, ні. Свідчення Півника були настільки неймовірними, жахливими і детальними, що місцями складно було повірити у їх сфабрикованість. Хіба можна так брехати?!
Я дотискував Півника вісім годин поспіль, цілий довгий виснажливий день. Суддя роздратувався, присяжні знесилились, та я міг продовжувати ще тиждень. Я запитав Півника, скільки разів він свідчив на судових слуханнях. Він сказав, що, може, двічі. Я підняв записи, освіжив йому пам’ять і пройшовся по дев’яти інших слуханнях, в яких він утинав подібні речі для наших чесних і сумлінних прокурорів. Коли дещо в його затьмареній пам’яті прояснилося, я поцікавився, скільки разів прокурори скорочували йому термін після того, як він брехав для них у суді. Він сказав — ніскільки, тож я ще раз пройшовся по всіх дев’яти справах. Я попрацював з документами. Я чітко і ясно показав усім, а особливо присяжним, що Півник — брехун і стукач, який постійно давав фальшиві свідчення в обмін на пом’якшення вироку.
Зізнаюся: в суді я лютую, і часто це шкодить. Я втратив самовладання через Півника і тиснув на нього так нещадно, що деякі присяжні стали йому співчувати. Нарешті суддя сказав мені продовжувати, але я не став. Ненавиджу брехунів, особливо тих, які присягаються казати правду, а тоді дають фальшиві свідчення проти мого клієнта. Я кричав на Півника, суддя кричав на мене, час від часу усі зривалися на крик. Справі Ґарді це не пішло на користь.
Можете думати, що прокурор міг би припинити цей парад брехні надійним свідком, але для цього знадобилася б крихта розуму. Наступним свідком обвинувачення був інший в’язень, інший наркоман, який засвідчив, що перебував у коридорі неподалік од камери Ґарді і чув його зізнання Півникові.
Брехня на брехні.
— Будь ласка, зупиніть їх, — каже Ґарді.
— Я намагаюся, Ґарді. Роблю все, що можу. Нам час іти.
3.
Супровід проводить нас до судової зали, знову вщерть заповненої людом, що напружено очікує. Це десятий день розгляду справи, і я впевнений, що у цьому занедбаному містечку більше нічого зараз не відбувається. Ми їх розважаємо! Зала повна-повнісінька від першого до останнього удару молотка, навіть під стінами стоять. Дякувати Богу, хоч погода холодна, інакше ми тут умивалися б потом.
Кожен судовий розгляд справи про тяжкий злочин потребує присутності принаймні двох адвокатів захисту. Мій колега, чи «другий захисник», — Тротс, гладкий млявий молодик, який, певно, спалить свою адвокатську ліцензію і прокляне день, в який він колись з’явився в судовій залі. Він з маленького містечка, що за двадцять миль звідси, — цілком достатньо, здавалося йому, щоб захистится від неприємності приходити до Ґарді в нічних кошмарах. Тротс зголосився під час досудового розгляду і планував зіскочити перед розглядом справи по суті. Але його план не спрацював. Він партачив на досудовому розгляді, як новачок, потім спробував самовідведення. Не годиться, сказав суддя. Тоді Тротс вирішив, що може просто сидіти у другому кріслі, пробувати здобути певний досвід, відчути вагу справжніх слухань і все таке, але після кількох смертельних погроз він припинив ці спроби. Для мене смертельні погрози — річ така ж буденна, як ранкова кава чи брехня копів.
Я зробив три подання на усунення Тротса з другого крісла. Певна річ, усі відхилено, тож нам із Ґарді не вдалося усунути цього недоумка, який більше заважав, ніж допомагав. Тротс сідає якнайдалі, хоча, з огляду на нинішні стосунки Ґарді з гігієною, я навряд чи можу йому дорікати.
Кілька місяців тому Ґарді розповів мені, що під час першої бесіди з Тротсом в окружній в’язниці адвокат був шокований заявою Ґарді про невинуватість. Вони навіть посперечалися про це. Хіба може так поводитись сильний захисник?
Отож Тротс сидить в кінці столу, займається даремною писаниною, його очі нічого не бачать, вуха нічого не чують, але він відчуває на собі ці погляди усіх присутніх, які нас ненавидять і воліють повісити разом із нашим клієнтом. Тротс вважає, що і це мине і він повернеться до свого життя і кар’єри, щойно завершаться слухання. Він помиляється. Як тільки матиму нагоду, я подам скаргу про порушення етики до державної адвокатської колегії, в якій вкажу, що Тротс надавав «неефективну адвокатську допомогу» до початку і під час слухань. Я робив таке раніше і знаю, як це оформити. У мене з адвокатськими організаціями свої рахунки, а правила гри мені відомі. Коли я покінчу з Тротсом, він запрагне здати свою ліцензію і піти працювати на звалище автомобілів.
Ґарді сідає на місце посередині нашого столу. Тротс не дивиться на клієнта і не промовляє до нього ані слова.
Гувер, прокурор, підходить і подає мені аркуш паперу. Ми навіть не вітаємось. Поміж нами жодної приязні, і якби один з нас щось бовкнув із ввічливості, то другий неабияк здивувався б. Я зневажаю цього типа так само, як він зневажає мене, але в питаннях зневаги у мене є перевага. Чи не щомісяця я маю справу з самовдоволеними прокурорами, які брешуть, ошукують, перешкоджають, покривають, порушують етику і здатні на все, щоб здобути обвинувальний вирок, навіть коли вони знають правду і правда свідчить, що вони помиляються. Тож знаю я цю породу, цей типаж, цей підвид юристів, які ставлять себе понад законом, вважаючи себе за закон. А от Гувер рідко перетинається з такими негідниками, як я, бо, на жаль для нього, сенсаційних справ у нього небагато, і практично в жодній захисник не накидається на прокурора, як собака. Перетинався б він частіше зі скаженими захисниками — тоді, може, став би вправнішим у зневазі. Це, як на мене, стиль життя.
Я беру аркуш паперу і промовляю:
— То хто у тебе брехатиме сьогодні?
Він не відповідає, відходить на кілька кроків до свого столу, за яким стримано й поважно, на очах у присутньої публіки, радиться невелика ватага його помічників у темних костюмах. Тут вони на виду, вони учасники найбільшого шоу в їхніх жалюгідних нудних кар’єрах. І мені часто здається, що усі працівники офісу окружного прокурора, спроможні ходити, говорити, вбиратися в дешевий костюм і носити новенький портфель, зараз товпляться навколо столу, прагнучи почуватися причетними до правосуддя.
Судовий пристав гримає, я встаю, суддя Кауфман заходить, ми сідаємо. Ґарді відмовляється вставати на честь поважних людей. Спочатку це помітно бісило Його Честь. У перший день слухань — здається, кілька місяців тому — він накинувся на мене:
— Пане Руд, чи не будете ласкаві попросити свого клієнта піднятися?
Я попросив, та він відмовився. Суддю це зачепило, і ми потім обговорювали це в його кабінеті. Він погрожував звинуватити мого клієнта у неповазі до суду і протримати його у в’язниці протягом усього часу розгляду. Я намагався цьому сприяти, але проговорився, що така надмірна реакція може бути також згадана в апеляції.
— Що вони можуть мені зробити такого, чого досі не зробили? — мудро зауважив Ґарді.
Тому щоранку суддя Кауфман починає процедуру з промовистого неприємного похмурого погляду на мого клієнта, який зазвичай сутулиться на своєму стільці, посмикуючи кільце в носі або киваючи з заплющеними очима. Неможливо сказати, до кого з нас — до адвоката чи до клієнта — Кауфман ставиться з більшим презирством. Як і решта в Міло, він вже давно вважає Ґарді винним. І, як решта в цій залі, він зненавидів мене з першого ж дня.
Байдуже. Із такою роботою ви рідко знаходите союзників, та швидко здобуваєте ворогів.
Плануючи переобратися наступного року, як і Гувер, Кауфман вмикає свою фальшиву політиканську посмішку і запрошує всіх у цій судовій залі на ще один цікавий день пошуків істини. Згідно з розрахунками, які я зробив котрогось дня під час обідньої перерви, коли зала була порожня, позаду мене сидять приблизно 310 людей. За винятком матері й сестри Ґарді, усі палко прагнуть обвинувального вироку і його швидкого виконання. Суддя Кауфман має це забезпечити. Суддя, який досі приймав усі фальшиві свідчення з боку влади. Часом здається, що він боїться, що може втратити голос чи навіть два, підтримавши один з моїх протестів.