Слон каже, що Гувер зі своєю ватагою вже знають, що вони взяли не того хлопця, але вони так багато вклали, що не можуть зупинитися і визнати власні помилки. Каже, з найпершого дня ходили чутки про справжнього вбивцю.
5.
П’ятниця, усі в судовій залі вже добряче стомилися. Я годину затято допитував прищавого миршавого шмаркача, який стверджує, що був на тому церковному служінні, коли Ґарді накликав демонів і все зіпсував. По правді, я бачив чимало фальшивих свідчень у суді, але це — найнікчемніше. Крім того, що воно неправдиве, воно ще й абсолютно не стосується справи. Жоден інший прокурор не вдавався б до такого. Жоден інший суддя не дозволив би такого. Нарешті Кауфман оголошує перерву на вихідні.
Ми з Ґарді зустрічаємося в кімнаті очікування, де він перевдягається у в’язничний комбінезон, поки я банально зичу йому гарних вихідних. Даю йому десять баксів на торговий автомат. Він каже, що завтра мама принесе йому лимонні тістечка, його улюблені. Часом охоронці їх пропускають, часом з’їдають самі. Ніколи не знаєш наперед. У середньому охоронці важать по триста фунтів, тож, думаю, без вкрадених ласощів їм не обійтись. Я кажу Ґарді, щоб на вихідних прийняв душ і вимив волосся.
— Пане Руд, якщо я знайду бритву, мене не стане, — каже він. І проводить вказівним пальцем по шиї.
— Не кажи такого, Ґарді.
Він вже говорив про це раніше, він не жартує. Хлопець не має заради чого жити і йому вистачає кебети, щоб знати, що буде далі. Дідько, та це й сліпому видно. Ми тиснемо один одному руки і я швидко спускаюся задніми сходами. Напарник і супровід зустрічають мене біля задніх дверей і проводять аж до мого автомобіля. Ще один безпечний вихід.
Вже за межами Міло я починаю дрімати і засинаю. За десять хвилин у мене вібрує телефон, я відповідаю. У супроводі патрульних ми повертаємось до мотелю, забираємо свої речі і виписуємось. Невдовзі ми вже самі прямуємо до Сіті.
— Бачився зі Слоном? — питаю в Напарника.
— Аякже. Сьогодні ж п’ятниця, а він, певно, по п’ятницях починає пити десь опівдні. Але тільки пиво, він на цьому наголосив. Тож я купив цілу упаковку — шість банок — і ми трохи покаталися. Нормально проїхалися, на схід, аж за місто виїхали. Він каже, Пілей — постійний клієнт.
— То ти вже випив пива? Може, я поведу?
— Тільке одне, бос. Сьорбав, поки не стало теплим. А Слон, до речі, випив своє холодним. Три.
— Ми віримо цьому типу?
— Я лише роблю свою роботу. З одного боку, йому можна довіряти, бо він прожив тут усе життя і всіх тут знає. З іншого, він такий гівнюк, що варто сумніватися в усьому, що він каже.
— Побачимо.
Я заплющую очі і провалююся в сон. Сон — це щось недосяжне посеред слухань у справі про тяжкий злочин, і я привчився засинати щоразу, як випадає нагода. Я викроїв десять хвилин на твердій лаві в порожній судовій залі під час обідньої перерви, а ще подрімав до третьої ранку у брудному мотельному номері. Часто, коли Напарник веде авто, я просто провалююсь у сон під розмірене гудіння двигуна. У якусь мить по дорозі до нашого звичного життя я відключаюсь.
6.
Сьогодні третя п’ятниця місяця, тож у мене традиційне побачення, якщо випити разом по два келихи можна назвати справжнім побаченням. Це більше схоже на похід до стоматолога. Насправді ця жінка не пішла б на побачення зі мною навіть під дулом пістолета, і це почуття взаємне. Та у нас є минуле. Ми зустрічаємося в одному й тому ж барі, за тим само столиком, де вперше разом повечеряли, це було наче в попередньому житті. Ностальгія тут ні до чого, просто так зручно. Це корпоративний бар у центрі міста, нічим особливим не прикметний, але атмосфера тут непогана, а по вечорах п’ятниці тут достатньо жваво.
Джудіт Вітлі прибуває першою і займає столик. Я з’являюся за кілька хвилин, коли вона ось-ось роздратується. Вона ніколи нікуди не запізнюється і вважає спізнення проявом слабкості. На її думку, мені властиві чимало таких проявів. Вона також адвокат — так ми з нею познайомились.
— Маєш стомлений вигляд, — каже вона без крихти співчуття. Вона також має ознаки втоми, і все ж для своїх тридцяти дев’яти вона неймовірна вродливиця. Щоразу, як бачу її, згадую, чому я так сильно в неї закохався.
— Дякую, а ти маєш чудовий вигляд, як завжди.
— Дякую.
— Минуло тільки десять днів, а ми вже геть знесиліли.
— І як успіхи? — цікавиться вона.
— Поки що ніяк, — вона в загальних рисах знає про справу Ґарді й про слухання, і вона знає мене. Якщо я вірю, що малий не винен, то їй цього достатньо. Але у неї є власні клієнти, через яких вона непокоїться і недосипає. Ми замовляємо напої: традиційний для п’ятничного вечора келих шардоне для неї та віскі сауер для мене.
Менш ніж за годину ми вип’ємо по два келихи, і цього вистачить на наступний місяць.
— Як Старчер? — питаю я.
Все ще сподіваюся, що колись зможу вимовляти ім’я свого сина, не ненавидячи його, та поки що цей день не настав. У його свідоцтві про народження я вказаний як батько, та мене не було поруч, коли він народився. Таким чином, ім’я визначала Джудіт. Воно більше скидається на прізвище, якщо взагалі годиться для використання.
— У нього все гаразд, — повідомляє вона самовдоволено, адже вона глибоко знає життя дитини, а я — ні. — Минулого тижня я бачилася з його вчителькою, і вона задоволена його успіхами. Вона каже, що він нормальний другокласник, який добре читає і насолоджується життям.
— Радий чути, — кажу я. «Нормальний» тут ключове слово, з огляду на нашу історію. Старчер не зростає нормально. Половину часу він проводить з Джудіт і її теперішньою партнеркою, а другу половину — з її батьками. Із пологового будинку вона забрала Старчера до помешкання, в якому жила із Ґвінет, жінкою, заради якої покинула мене. Наступні три роки вони намагалися офіційно всиновити Старчера, та я відчайдушно з ними боровся. Нічого не маю проти одностатевих пар, які всиновлюють дітей. Просто терпіти не міг Ґвінет. І я мав рацію. Невдовзі вони гучно розлучилися, а я з неабияким задоволенням спостерігав за цим здалеку.
Із часом усе стає складнішим. Приносять напої, ми не виголошуємо ввічливе «Будьмо» — марна трата часу. Ми просто негайно мусимо випити.
Я повідомляю неприємні новини:
— Наступного тижня до міста приїде моя мати, вона хоче побачити Старчера. Зрештою, це ж її єдиний онук.
— Знаю, — кидає вона. — Це твої вихідні. Можеш робити що хочеш.
— Правильно, але ти вмієш все ускладнювати. Я просто не хочу зайвих клопотів, ось і все.
— Твоя мати сама — суцільний клопіт.
Це щира правда, і я киваю. Джудіт і моя мати, м’яко кажучи, зненавиділи одна одну з самого початку. Настільки, що мама попередила, що викреслить мене із заповіту, якщо я одружуся із Джудіт. На той час я потай почав серйозно сумніватися в наших стосунках і нашому майбутньому, але спадок був моєю останньою надією. І хоч я сподівався, що мама доживе до ста років, її статки були чималими. Молодику з моїми прибутками потрібна мрія. Інша сюжетна лінія цієї сумної історії — те, що мама частенько використовує свій заповіт для шантажу власних дітей. Моя сестра вийшла заміж за республіканця — і її викреслили з заповіту. А через два роки республіканець, по-справжньому хороший хлопець, став батьком найпрекраснішої у світі онучки. Тепер мою сестру знову вписано в заповіт, принаймні ми так думаємо.
Хай там як, а я збирався розійтися із Джудіт, коли вона приголомшила новиною про свою вагітність. Я допускав своє батьківство, але питати про це напряму не став. Лише згодом я дізнався гірку правду — на той час вона вже зустрічалася із Ґвінет. Це стало для мене справжнім ударом. Упевнений — ознаки того, що моя мила кохана була справжньою лесбійкою, існували, та я не помічав жодної.