Ми побралися. Мама сповістила, що змінила заповіт і що я не отримаю жодного пенні. Ми жили разом час від часу п’ять жахливих місяців, залишалися формально одруженими ще п’ятнадцять і, щоб не з’їхати з глузду, розійшлися. Старчер з’явився приблизно в середині протистояння, жертвою якого став з самого народження, а ми відтоді дошкуляємо одне одному. Оцей ритуал зустрічання раз на місяць за келихом — це наша данина вимушеній ввічливості.
Думаю, зараз мене знову включено до маминого заповіту.
— І що бабуся планує робити з моєю дитиною? — питає вона. Вона ніколи не каже «наша» дитина. Вона ніколи не цуралася відпускати подібні невеликі примітивні шпильки. Вона безцеремонно сипле сіль на рани. Майже неможливо це ігнорувати, та я приноровився прикушувати язик. У мене шрами на язику.
— Думаю, вони підуть до зоопарку.
— Вона завжди водить його до зоопарку.
— Що поганого в поході до зоопарку?
— Ну, минулого разу йому вночі снилися змії.
— Добре, я попрошу її зводити його деінде.
Вона створює проблеми на рівному місці. Чим справді нормальному семирічному хлопчику може нашкодити похід до зоопарку? Я не знаю, для чого ми отак зустрічаємось.
— Як справи на фірмі? — питаю я з цікавістю, подібною до тієї, з якою дивився б на автокатастрофу. Такій цікавості складно опиратися.
— Нормально, — каже вона. — Звичайна метушня.
— Вам треба взяти на роботу якихось хлопців.
— У нас і без того проблем вистачає.
Офіціант помічає, що обидва келихи спорожніли, і йде по наступну порцію. Перші келихи завжди випиваються швидко.
Джудіт — одна з чотирьох партнерів на фірмі, де працює десятеро жінок, усі — войовничі лесбійки. Фірма спеціалізується на правах гомосексуалістів: дискриминації щодо працевлаштування, житла, освіти, охорони здоров’я, і найсучасніше — розлучення одностатевих пар. Вони хороші юристи, сильні переговірники й адвокати, завжди напоготові і часті герої новин. Фірма створює враження, що вона перебуває у війні з суспільством і ніколи не відступає. Однак зовнішня боротьба далеко не така яскрава, як внутрішні скандали.
— Я міг би приєднатися як старший партнер, — удавано легковажно кажу я.
— Ти й десяти хвилин не витримаєш.
Жоден чоловік не витримає десять хвилин у їхніх кабінетах. Чоловіки взагалі щосили їх уникають. При згадці назви їхньої фірми чоловіки тікають світ за очі. Нормальні люди можуть просто з глузду з’їхати.
— Мабуть, ти маєш рацію. Ти хоч іноді сумуєш за сексом з протилежною статтю?
— Себастьяне, невже ти справді хочеш говорити про гетеросексуальні стосунки? І це після невдалого шлюбу і небажаної дитини?
— Мені подобаються гетеросексуальні стосунки. А тобі колись подобались? Здавалось, тобі було приємно.
— Я імітувала.
— Не імітувала. Пригадую, ти була просто незрівнянною.
Я знаю двох хлопців, які спали з нею перед тим, як у неї з’явився я. А потім вона втекла до Ґвінет. Я завжди думав: невже я був таким нездарою у ліжку, що це довело її до зміни орієнтації? Сумніваюся. Мушу визнати, у неї гарний смак. Я терпіти не міг Ґвінет, та й зараз не можу, але через ту жінку на будь-якій вулиці міста може завмерти рух. А її теперішня партнерка, Ава, раніше була моделлю жіночої білизни в місцевому торговельному центрі. Пам’ятаю рекламу з нею в недільній газеті.
Приносять по другому келиху, ми хапаємося за них.
— Якщо ти хочеш говорити про секс, то я пішла, — каже вона, але не сердито.
— Пробач. Розумієш, Джудіт, щоразу, як я бачу тебе, то думаю про секс. Це моя проблема, а не твоя.
— Звернись по допомогу.
— Не потрібна мені допомога. Мені потрібен секс.
— Ти що, зваблюєш мене?
— Із цього може щось вийти?
— Ні.
— Я й не збирався.
— У тебе сьогодні бої? — змінює вона тему, і я не опираюсь.
— Так.
— Знаєш, ти ненормальний. Такий грубий спорт.
— Старчер каже, що хоче піти.
— Візьмеш Старчера на бої без правил — більше ніколи його не побачиш.
— Розслабся. Я жартую.
— Може, ти й жартуєш, та однаково ти ненормальний.
Струнка азіатка в короткій обтислій спідничці проходить повз нас, ми обоє проводжаємо її поглядом.
— Цур моя, — кажу я.
Алкоголь починає діяти — на неї повільніше, адже у неї справді більше стресів — і Джудіт демонструє усмішку, першу за вечір. А може, навіть першу за тиждень.
— Зустрічаєшся з ким-небудь? — цікавиться вона відчутно м’якше.
— Від нашої минулої зустрічі — ні, — кажу я. — Весь в роботі.
Моя остання подружка розпрощалася зі мною три роки тому. Іноді мені щастить, та я б збрехав, якби сказав, що шукав серйозної жінки. У розмові настає довга гнітюча пауза, ми нудьгуємо. Коли в наших келихах лишається лише на денцях, ми знову повертаємося до теми Старчера, моєї матері і наступних вихідних, які нас обох лякають.
Із бару ми виходимо разом, покірно клюємо одне одного в щоку і прощаємось. Все, справу зроблено.
Колись я кохав її, потім по-справжньому ненавидів. Зараз Джудіт майже подобається мені, і, якби ми продовжували ці щомісячні зустрічі, то могли б потоваришувати. Це моя мета, бо мені справді потрібен друг, хтось, хто може зрозуміти, що я роблю і чому я це роблю.
А ще це пішло б на користь нашому сину.
7.
Я мешкаю на двадцять п’ятому поверсі житлового будинку в центрі міста, з мого помешкання трохи видно річку. Мені подобається це місце, бо тут тихо і безпечно. Якби хтось захотів підірвати чи підпалити мою квартиру, це навряд чи вдалося б зробити, не завдавши шкоди усій будівлі. У центрі іноді стаються злочини, тому ми живемо з багатьма камерами відеоспостереження і озброєною охороною. Я почуваюся у безпеці.
По моїй колишній квартирі, дворівневому помешканні на першому поверсі, стріляли, а мій колишній офіс підпалювали п’ять років тому. Хто те все скоїв — досі невідомо, нікого не знайшли. І я чудово розумію, що копи не надто ретельно шукають. Як я вже згадував, характер моєї діяльності провокує ненависть, і є люди, які залюбки дивилися б на мої страждання. Деякі з цих людей прикриваються офіційними посадами.
У квартирі площею тисяча квадратних футів є дві невеликі спальні, ще менша кухня, яку я рідко використовую, і вітальня, в якій ледве вміщається мій єдиний важливий елемент умеблювання. Не впевнений, що старовинний більярдний стіл може класифікуватися як умеблювання, але це моє житло, тож я називатиму усе так, як забажаю. Він завдовжки дев’ять футів, стандартного розміру, а виготовила його у 1884 році компанія Олівера Л. Бріггса у Бостоні. Я виграв його через суд, ретельно відновив, а тоді дбайливо зібрав прямісінько посеред своєї вітальні. Зазвичай я щодня — коли не ошиваюся по дешевих мотелях, переховуючись від смертельних погроз, — вправляюся за ним годинами. Гра в більярд із самим собою — і втеча, і зняття стресу, і дешева терапія. А ще це згадка про часи навчання у старших класах, коли я тусив у місці під назвою «Вішак» — місцевій кафешці, яка проіснувала десятки років. Це старомодна більярдна зала з рядами столів, клубнями диму, плювальницями, дешевим пивом, маленьким казино і непростою, але стриманою клієнтурою. Власник, Керлі, — старий приятель, весь час на місці і дає всьому раду.
Коли нападає безсоння і несила сидіти в чотирьох стінах, мене частенько можна знайти у «Вішаку» о другій ночі за грою в дев’ятку на самоті, відстороненого і цілком щасливого.
Тільки не сьогодні. Я прошмигую в квартиру, ще захмелілий від віскі, і швидко перевдягаюся у свій бійцівський одяг — джинси, чорну футболку і яскравий, блискучий жовтий піджак із застібкою на поясі. Піджак світиться у темряві, на всю спину — напис «Тадео Запате». Збираю своє злегка посивіле волосся в тугий хвіст і ховаю його під футболку. Змінюю окуляри — обираю пару зі світло-голубою оправою. Приміряю кепку — яскраво жовту, в тон до піджака, з іменем Запате спереду. Почуваюся достатньо замаскованим, і вечір має бути чудовим. Там, куди я йду, публіка не цікавиться адвокатами-диваками. Там буде чимало бандюків, чимало типів із проблемами з законом в минулому, зараз і в майбутньому, але на мене вони нізащо не звернуть уваги.