Згодом я таки повертаюся до роздягальні, де все пожвавлюється. Перші два бої завершилися ранніми нокаутами, тож вечір минає швидко. Норберто, Оскар і Мігель вдягають блискучі жовті піджаки, такі ж, як у мене, — і команда Запате готова йти до клітки. Я буду в кутку рингу, разом з Норберто і Оскаром, хоч моя роль не така важлива. Я стежу, щоб у Тадео була вода, поки Норберто викрикує настанови найшвидшою іспанською, яку тільки можна почути. Оскар займається ранами на обличчі, якщо їх завдадуть. Із тієї миті, як ми вирушаємо, усе навколо тьмяніє. Уздовж тунелю захмелілі фани тягнуться до Тадео і вигукують його ім’я. Охорона розштовхує людей з нашого шляху. Рев стоїть такий, що у вухах закладає, але звернений він не лише до Тадео. Вони хочуть ще, ще одного бою, і бажано — до смерті.
Перед кліткою офіційна особа перевіряє рукавички Тадео, перевіряє, чи не змащене маслом обличчя, і дає зелене світло. Ведучий через гучномовець оголошує його ім’я, і наш боєць в жовтих шортах і кімоно застрибує в клітку. Його сьогоднішнього суперника оголошують як Джакала, справжнє ім’я невідоме і неважливе. Спеціалізується на доведенні опонента до добровільної здачі. Високий білий тип, з виду не дуже потужний, але зовнішність оманлива. Я тричі бачив його двобої, він підступний і хитрий. Він добре діє у захисті і прагне завдати нокдауну. Свого останнього опонента він скрутив у бублик і змусив здатися. Цієї миті я ненавиджу Джакала, але глибоко в душі я ним захоплююсь. Кожен, хто може зайти у клітку, має значно міцніший дух, ніж пересічна людина.
Лунає дзвін, починається перший раунд — три хвилини шаленства. Боксер Тадео одразу кидається вперед і одразу отримує відповідь Джакала. Вже за першу хвилину — джеб, наступна атака, зближення, але без наслідків. Як і решта п’ять тисяч фанів, я несамовито горлаю, сам не знаючи, навіщо. Жодна порада не допоможе, та Тадео й не почув би. Вони опускаються, важко падають, і Джакал захоплює його в «ножиці». Цілу хвилину Тадео корчиться і звивається, ми затамовуємо подих. Нарешті він звільняється і спрямовує різкий лівий джеб Джакалу в ніс. От і з’являється кров. Немає сумнівів, що мій хлопець — кращий боєць, але однієї помилки досить, щоб вивихнути руку. Між раундами Норберто виголошує потік настанов, але Тадео не слухає. Він знає про боротьбу набагато більше за кожного з нас, і він знає свого супротивника. Коли дзвін сповіщає початок другого раунду, я хапаю його за руку і викрикую просто у вухо:
— Покінчиш з ним у цьому раунді — отримаєш на дві тисячі баксів більше.
Оце Тадео чує.
Джакал програв перший раунд, тому, як багато бійців, у другому починає пресингувати. Він хоче підібратися ближче, хоче зімкнути свої жилаві руки у якій-небудь підступній небезпечній хватці, але Тадео чудово його читає. На тридцятій секунді Тадео виконує класичну комбінацію лівою-правою-лівою, чим садовить опонента просто на зад. Далі Тадео припускається поширеної помилки, пробує, як ідіот, кидатися на Джакала зверху вниз. Джакал правою ступнею завдає Тадео потужного удару над самим пахом. Той встоює на ногах, тим часом Джакал теж піднімається, і секунду чи дві жоден з них нічого не робить. Нарешті вони отямлюються і починають кружляти. Тадео згадує, що він боксер, і починає засипати Джакала джебами, не отримуючи нічого у відповідь. Наносить супротивнику рану над правим оком і невпинним шквалом ударів поглиблює її. Джакал має погану звичку: викидає фейковий сильний хук, перш ніж пірнути й опуститись на коліна, але він вдається до неї надто часто. Тадео читає цей прийом, бездоганно вираховує і видає свій найкращий трюк — сліпий замах ліктем. Цей прийом вимагає неабиякої мужності, адже на частку секунди він опиняється спиною до супротивника. Однак Джакал надто повільний, і правий лікоть Тадео врізається точнісінько в підборіддя. От і все. Джакал вимикається ще до того, як валиться на килим. Правила дозволяють Тадео накинутися на нього ще з кількома ударами по обличчю, щоб прикінчити його напевно, але навіщо напружуватись? Тадео просто стоїть у центрі рингу, звівши руки, і замиловано дивиться униз на результат своїх зусиль — Джакал лежить нерухомо, як труп. Рефері поспіхом зупиняє бій.
Трохи нервуючись, ми чекаємо кілька хвилин, поки його намагаються привести до тями. Натовп хоче, щоб були ноші, жертви, щоб було про що говорити на роботі, але Джакал поступово оживає і починає розмовляти. Він сідає, і ми заспокоюємось. Чи намагаємось. Не так вже й легко залишатися спокійним після неймовірного дійства з такими високими ставками під тупотіння ніг п’яти тисяч шаленців.
Джакал підводиться на ноги, шаленці ревуть.
Тадео підходить до нього, каже щось приємне, і вони миряться.
Коли ми виходимо з клітки, я йду за Тадео й усміхаюся, дивлячись, як він тисне руки своїм фанам і насолоджується черговою перемогою. Він припустився кількох дурних помилок, через які загинув би у двобої з досвідченим супротивником, але загалом це був ще один багатообіцяючий бій. Я смакую цей момент і думаю про майбутнє, про майбутні заробітки, про можливе спонсорство. Це четвертий боєць, у якого я інвестував, і перший, який окупляється.
Саме перед тим, як ми сходимо з помосту і заходимо в тунель, лунає жіночий окрик:
— Пане Руд! Пане Руд!
Минає секунда чи дві, поки я це усвідомлюю, адже ніхто у цьому натовпі не повинен був мене упізнати. Я в офіційному прикиді команди Запате — звичайна реперська кепка, жахливий жовтий піджак, інші окуляри, а моє довге волосся добре сховане. Але поки я зупиняюсь і озираюсь, вона пробирається до мене. Повнувата двадцятип’ятирічна жінка з фіолетовим волоссям, пірсингом, величезними грудьми, що випинаються з-під обтислої футболки, схожа на типову стильну глядачку боїв без правил. Я з цікавістю зиркаю на неї, і вона повторює:
— Пан Руд. Ви ж пан Руд, адвокат?
Я киваю. Вона підходить ще на крок ближче і каже:
— Моя мама — одна з присяжних.
— Яких присяжних? — питаю я, раптом злякавшись. Зараз у мене тільки одна справа, яку розглядають присяжні.
— Ми з Міло. Справа Ґарді Бейкера. Моя мама — одна з присяжних.
Я стримано киваю, ніби кажучи «Он як». За кілька секунд ми сходимо з помосту і йдемо поруч вузьким коридором, стіни якого двигтять.
— І як її звати? — питаю, розглядаючи кожного, хто проходить повз нас.
— Глінна Ростон, присяжна номер вісім.
— Ясно.
Я знаю імена всіх присяжних, їхній вік, расу, професію, освіту, місце проживання, родину, подружню історію, попередню участь в журі присяжних і кримінальне минуле, якщо воно було. Я допомагав їх вибирати. Деяких я схвалив, більшість із них — не схвалив. Два попередні тижні я просиджував із ними у переповненій судовій залі по п’ять днів на тиждень, і вони мене відверто втомлюють. Гадаю, мені відомі їхні політичні і релігійні погляди, їхні упередження і їхнє ставлення до кримінального судочинства. І оскільки мені відомо настільки багато, я з моменту їхнього обрання був переконаний, що Ґарді Бейкеру світить смертний вирок.
— То якої думки Глінна? — питаю обережно. На ній може бути мікрофон. Мене нічого не дивує.
— Вона вважає їх усіх зграєю брехунів, — ми йдемо повільно, нікуди конкретно не прямуючи, боячись глянути одне одному в вічі. Мене це ледь не приголомшує. Зважаючи на мову тіла і беручи до уваги все, що я про неї знаю, я побився б об заклад, що Глінна Ростон першою може виголосити «Винен!».
Озираюся, щоб переконатися, що свідків немає, і кажу: