Теодор Парницький
Аецій, останній римлянин
Аецій, головний рятівник Західної імперії і кара короля Аттіли,
був убитий… і з ним загинула Західна держава,
яку вже неможливо було відновити.
А присуд хай винесе час.
Розділ І. Людина трьох світів
Старий диякон не сумнівався: так, це сам Лукавий вступив супроти нього у спілку зі сонцем, водою та піском! Його стократно проклята блюзнірча мудрість уже занюхала, що змореному всенощною молитвою слузі Божому нестерпно тяжить голова і нездоланно злипаються почервонілі повіки, — тож до роботи! Хай разом із теплим і сонячним світлом крізь усі пори сочиться в тіло нездоланна слабість… м’який, сипкий, теплий, але де-не-де ще приємно вогкий надбережний пісок… нехай дивовижною колисковою озветься рівний та співучий гомін ріки…
Лукавий переміг — диякон заснув. Не зумів закінчити розповіді про загублену вівцю та Доброго Пастиря, тож Аецій ніколи не довідається, чому не слід кидати камінцями з пращі у птахів та маленьких звірят, як це робить зизий небіж старшого декуріона.
Та видавалося, що Аецій зовсім цим не переймався: вчитель тільки-но заснув, а голий хлопець уже качається по нагрітому піску з двома чорними кошенятами, веселим сміхом вторячи їхньому тихому радісному муркотінню. За мить уже не відрізниш, де хлопець, де кошенята: нявкання і сміх зливаються в один дужий щиросердий крик щастя, — б’є він високо в небо понад зануреним у глибокий сон, сухим, наче мумія, дияконом і клубком живої маси на піску.
Але пісок і кошенята недовго тішать Аеція: раптом вертикальна зморшка різко перетяла хлоп’яче чоло. Щось нагадав і от, повен рішучості, зосередження та найдужчого з усіх почуттів — цікавості, відважно видряпується на білу спину кам’яного лева, звідки, приклавши долоню до чола, можна буде уздріти білий берег Данубісу, де начебто мешкають вогневолосі велетні, що живляться червоною кров’ю та білим мозком таких, як він, п’ятирічних хлоп’ят… Зизий небіж декуріона клявся решіткою святого Лаврентія, що саме звідти, з висоти левиної спини він бачив, ще й не раз, велетнів та їхні багаття. Тож Аецій теж їх побачить!
Вже тричі падав, не знайшовши точки опертя на гладкій слизькій округлості левиного заду. Але знову дряпається: наге мале тільце пружне і сильне понад свій вік, та ще сильнішою є впертість.
І от сидить, гордо звісивши голі подряпані ноги над кам’яними боками, судорожно ухопившись дрібними, всіяними синцями долонями за складки кам’яної гриви.
Під випнутими ребрами гучно і сильно б’ється серце. Висота, на якій він опинився, видається такою головоломною, що око не сміє глянути вниз. Дивиться перед собою. Дивиться вперто, жадібно… Але, окрім безміру вод, видно лише імлу… нічого, крім імли, білої, густої, непроникної наче мур. Мить болісного розчарування, але одразу ж потому раптове, радісне, розкішне стискання серця: вогневолосі велетні вгадали, що ще трішки — і оживе кам’яний лев, приязно рикне до відважного молоденького вершника і одним стрибком переплигне через Данубіс, несучи на своїй спині нового героя — переможця велетнів, месника за зжерті мізки і вихлебтану кров однолітків!
Вгадали і, тремтячи зі страху перед Аецієм та левом, сховалися за муром із імли.
Та якщо вони такі боягузи, попри свій огром і вогненне волосся, — то як же трапилось, що один із них переплив увесь широкий Данубіс, непомічений вибрався на берег і раптом напав на ворога ззаду, підступно, зрадницьки… Його довгі, темні, кістляві руки вже обіймають хлоп’яче тіло, стискають і стягують з високості… відривають од спини вірного товариша-лева… Аецій захищається, наосліп б’є п’ятами, кусає сухі, бронзові, наче пергамент, напрочуд знайомі долоні і не хоче вірити, що то вчитель-диякон, прокинувшись від гучного крику Аецієвої матері, намагається зсадити його з кам’яної спини.
А мати справді гукає, в її голосі, такому знайомому, звучать тони настільки дивні, такі нові, незбагненні і ніколи не чуті, що Аецій миттю забуває про велетнів: прудкі ноги з неймовірною швидкістю мчать крізь великий сад, кривавим слідом позначаючи стежки, грядки і траву, за мить тупотять на мармурових сходах перистилю і раптом здіймаються в повітря: гожа молода жінка тулить дрібне голісіньке тіло до буйних теплих материнських грудей.
Перш ніж очі сховаються в складках розкішно шелестких срібнотканих шат, здивовано помічає, що перистиль юрмиться від чужих людей, чого ніколи досі не бувало.