Човник, що віз бороданя з врятованим сином, уже причалює до берега. Касіодор, який відпровадив Аеція та Марцелліна аж до шляху, повертається на терасу, де відбувалася учта приязні, і, сягнувши по чашу з вином, каже Бассові, посміхнувшись:
— Аецій — це справжнє благословення небес і воістину великий порятунок західної імперії, — однак усе-таки складно захоплюватися, коли він трактує імперію та все, що у ній є, наче це село, взяте в оренду від вічного Августа.
— Взяте від нас, Касіодоре… від сенаторських родів… — з натиском поправляє Басс, не відводчи очей від срібної поверхні моря. — І знаєш, що я ще тобі скажу?.. Ти маєш цілковиту рацію, але хіба ж пожиттєвий орендар не приносить завше власнику маєтку більше користі, ніж раб чи наймит?…
Касіодор відводить од губів чару, якої щойно торкнувся.
— Я думаю, Геркулане, що пожиттєва оренда дуже швидко перетвориться на спадкове володіння. Вже й недовго чекати, правда?
Басс мовчить.
Надзвичайне засідання цісарської ради, несподівано скликане патрикієм під час перегонів у гіподромі та призначене на шосту годину, не почалося ще навіть о восьмій, хоча Валентиніан з’явився у кімнаті нарад одразу ж по сьомій. Чекали Аеція.
— Вже три години розмовляє з послами короля Гейзеріха, — тремтячим голосом пояснив імператорові comes sacrarum largitionum — Ізидор.
Валентиніан не чув про жодне посольство. Виграв у гіподромі великий заклад із Секстом Петронієм та почувався абсолютно щасливим.
— І чого ж хочуть посланці Гейзеріха? — спитав, повен швидко наростаючої тривоги і раптом відчув, що блідне, а пружні, треновані ноги починають тремтіти, як у сильній лихоманці. Достойники обступили його тісно, фамільярно, блюзнірсько… («Блюзнірсько — так сказала б мати», — подумав імператор).
Власне кажучи, ніхто з них не знає, чого насправді хочуть вандальські посли, але всі припускають, що це посольство є нічим іншим, як оголошенням про початок війни.
— Нікчемний єретик Гейзеріх, — шепоче ще блідіший, ніж цісар, квестор святого палацу, — в таку сатанинську гординю вбився, аж уважає, що, переставши бути федератом, повинен у всьому наслідувати звичаї імперії, себто і війну розпочинати з урочистого оголошення, або ж хоче показати, наскільки зневажає римлян на полі бою і, замість ударити несподівано, як раніше, — дає їм іще час приготувати оборону…
А найбільше враженим є Альбін Соммер, що вже два роки обіймає таку жадану посаду префекта преторію Італії: його рука, простягнена високо понад усіма головами, розпачливо трусить пергаментним сувоєм. Не далі, як п’ять днів тому, він отримав од префекта преторію Галлії цього листа, а в ньому звістку про нечувані воєнні приготування короля Теодоріха та незламну певність, що того ж дня, коли Гейзеріх розпочне військові дії проти Італії, — візіготи ударять на трьох напрямках одночасно: на Арверни, Нарбону і Ґабалу; допомога ж аланських федератів, осілих на правому березі Родану, під Валенцією, якщо навіть і не виявиться сумнівною, все-таки ефективною не буде, як з огляду на нечисленність аланських воїнів, так і на відстань, що відділяє Родан од межі візіготських володінь… Слухаючи слова Альбіна Соммера, всі найпресвітліші, як один, втупили благальний погляд в імператора: не можна допустити до війни!.. Невже Гейзеріх повторить те, що тридцять п’ять літ тому вчинив Аларіх?… Найважливіше — це обороняти Місто… захищати Італію! за всяку ціну!.. Якщо ж Pax Romana не зможе заступити Галлію, то нехай її Всевишній стереже! Нехай Теодоріх бере, що хоче і скільки хоче: решту Аквітанії, Нарбону, північний берег Лігеру — аби лише можна було перекинути всі галлійські легіони на захист Італії…