— Найшляхетніша Євдокія розпочала всього восьму весну, — скрикує. — Як же може йти у ложе Гунеріха?…
— Я й про це подумав… На мою вимогу посли від імені короля і Гунеріха згодилися на те, щоб до закінчення п’ятнадцятої весни найславутніша Євдокія залишалася зі своїми вічними батьками, а муж — який, коли захоче, відвідуватиме цісарський двір, — аж до того часу не змушуватиме її йти з ним до ложа…
Невимовна заздрість і ненависть, мов ненаситне полум’я, охоплюють душу та мозок Валентиніана від картини повних побожної шани і захоплення поглядів, що їх увесь консисторій покірно й радісно стелить під ноги переможного Аеція. Переможного?… Ні, ще не переміг! Високо здіймаються вгору чорні, гостро вигнуті дуги брів над округлими, трішки витрішкуватими очима… Гордовито, — а водночас глузливо й сердито зціпилися феодіанські губи. Валентиніан відчуває, що в нього вступає непокірний, невтомний у затятій боротьбі з оцим смертельним ворогом, завше повний палючої до нього ненависті — дух матері Плацидії… Від неї він навчився: «Коли змагатимешся з Аецієм, то там, де підведе сила, не цурайся хитрощів». Дяка тобі, мамо!.. Дяка за натхнення! Ось готовий вже удар: вразить безпомильно, хоч невідомо ще, куди влучить: у славу й силу оборонця вітчизни чи у батьківські почуття?!..
— Ти нас переконав, Аецію, — патрикій здригнувся, так голос імператора був схожий на голос його матері… і не лише голос, але й спосіб мовлення. — Для блага імперії та римського миру принесли б ми у жертву нашу батьківську та цісарську гордість — але ж ми згадали, що патрикій імперії, непереможний Аецій, прагнув побачити найславутнішу Євдокію дружиною свого сина… Як же я міг би відмовити такому заслуженому мужеві, найбільшому приятелеві, найдостойнішому з римлян?!..
На обличчях усіх достойників з’явилося безмежне здивування. Зате Аецій зовсім не приховував своєї радості. Тільки-но Валентиніан згадав його сина, — одразу ж здогадався, куди націлені слова імператора, — та вже наперед тішився ударом, який завдасть за хвилину, легко і з великою користю для себе відбиваючи невлучний і насправді самовбивчий випад сина Плацидії. Йому хотілося сміятися від думки, що це сам Валентиніан полегшує зненавидженому диктаторові новий тріумф над маєстатом. Тому його очі сяяли щастям і гордістю, коли він почав спокійно і наче байдуже говорити:
— Воістину, це для мене найбільша ласка і найвища честь, що Твоя Вічність зволить так турбуватися про поєднання крові Аецієвої та цісарської… Дяка тобі за це, владарю. Присягаю, що я ніколи б не насмілився мріяти про таку турботу… Тішуся, що і для тебе, о вічний, ця справа така ж важлива, як і для мене, але справді не вірю, щоб хтось із нас міг вагатися бодай мить, чи можна приносити такі справи в жертву на олтарі вітчизни… Але, на щастя, Бог не вимагає від нас обох такої жертви!.. Він-бо зволив двічі благословити лоно вічної Євдокії Августи, тому, коли найшляхетніша Євдокія задля блага Роми побереться з Гунеріхом, для мого сина ще зостанеться найшляхетніша Плацидія, може, навіть відповідніша, як його ровесниця…
Власник Каризіаку низько схилив голову.
— Дяка тобі, Аецію, і слава твоїй незрівнянній швидкості. Ще три-чотири дні, а настав би кінець і мені, і цьому, — сказав, кладучи руку на високий стос пергаментних сувоїв.
— Що ж це таке? — зацікавився патрикій. Молодий посесор відвів руку. Аецій побачив непроглядні ряди гекзаметрів.
— Що ж це таке? — спитав, ще більше зацікавившись.
— Мій переклад «Іліади»… повний, строфа до строфи… Ніхто й ніколи не зробить кращого… А коли б ти знав, з якого грецького видання я перекладаю!.. Зволь перейти до бібліотеки, покажу тобі той рукопис… Йому більше, ніж триста років, і він є точною копією першого відпису з кодексу самого Пізістрата…
— «Іліада»… «Іліада»… — марно намагався згадати Аецій. Та, напевне, раніше чув цю назву. На святих Юста і Пастора, вже старіє, а яку добру пам’ять мав колись!..
— «Іліада» — це найпрекрасніша оповідь, що вийшла коли-небудь із людських уст… оповідь про троянську війну…
— Пам’ятаю, пам’ятаю! — радісно скрикнув патрикій імперії. — Троянська війна за царицю Єлену! Ще там був якийсь Ахіллевс, Гектор і Улісс… Аякже, колись я це читав… ще хлопцем, у підручнику Марціана Капелли[69], а потім і вдруге… ще довшу розповідь про ті самі події, написану Дарієм… Але ж то була проза, не вірші…
Власник Каризіаку поблажливо усміхнувся.
— Марціан Капелла — се неук та справжній варвар, його підручник годиться нищити і палити… А Дарій?… Дарій — це жалюгідне скорочення у найнужденнішій прозі, справжню ж оповідь про троянську війну найгарнішими грецькими віршами написав сліпий поет Гомер…
69
Марціан Капелла — пізньоримський письменник, енциклопедист, автор вже згадуваного роману, що за назвами перших книг умовно зветься «Шлюб Філології з Меркурієм». Впродовж усього Середньовіччя був головною підвалиною класичної освіти.