Выбрать главу

На світанку третього дня солдатам роздали решту припасів.

— Вечерю мусимо здобути у франків! — гукав Аецій, об’їжджаючи шеренги. — Вечерю, а після неї приємну ніч із гожими варварками!

Після короткого перепочинку і перекуски почали продиратися крізь хащі Вугільного Лісу. Аецій, ледве стримуючи зворушення, пізнавав місце однієї зі своїх перших перемог. Отут вісімнадцять років тому комес доместиків розгромив молодого короля Хлодіона!.. І тепер знову вдарить по ньому, майже у тому ж місці… «Обидва ми відтоді постаріли», — думає патрикій.

Скільки ж весен проминуло… скільки змін одбулося… як багато речей звершилося!.. А король франків такий сам, як і тоді… Як се діється? Чи є причиною того Хлодіонова дрібнота, чи, може, радше Аецієва велич, на тлі якої — як це каже Меробад в одному з панегіриків, — наче зорі на тлі нічного неба рухаються малі люди і їхні малі справи… А навіть великі могутні планети у цьому небесному безмірі видаються більшими від малих зірочок.

Справді, були і великі планети… нерідко й могутні… Раптово сходили на тлі його життя, потім назавше зникали, а він незмінно залишався. Батько, Констанцій, Ругіла, Іоанн, Кастин, Плацидія, Фелікс, Боніфацій, Літорій, Сигісвульт, Меробад… З’являються, зникають, а він залишається… Схоже, що бідний скривджений Меробад, єпископ Леон і той дивак із Каризіаку кажуть правду: він, Аецій, найбільший! І раптом невідомо звідки з’являється некликана, неждана, зухвала думка, а слідом за нею неприємне, майже болісне відчуття: адже й король Хлодіон, напевне, здається сам собі небом нерухомим, незмінним, тривким, а на його тлі Аецій сходить немов маленька зірочка… Так воно є всюди і завше: хіба ж якийсь африканський пресвітер не написав історії славного та чистого життя істинно християнського полководця Боніфація, на тлі якого Аецій, Плацидія, Фелікс — лише зірнички на тлі вічного неба?!..

Розпалена думка повертається до Хлодіона… А, може, ще цього вечора планета-Аецій назавжди зійде з вічного небосхилу життя короля франків?…

Сердито супить брови. Це вдруге за три дні з’являється думка про смерть. Не стримуючи коня, оглядається: кроків за п’ятдесят позаду нього їдуть Рицимер, Марцеллін і молоденький Майоріан, син старого друга Валерія, — він лише два роки виконує обов’язки трибуна, пізніше ж комеса в ауксиліях (до того був у школі протекторів), а вже покрив себе чималою славою. Аецій дуже його цінує, але не надто любить. «Все-таки Максимус бреше, — думає, споглядаючи на вродливого юнака, — наче б то я заздрю його підвищенню, ще стрімкішому, ніж моє, і боюся, що він затьмарить мою славу… Хай спробує затьмарити! Хотів би я побачити, як він се зробить… І мушу спитати Марцелліна, що означають оті слова Петронія: „Майоріан обіч Аеція — це молодий Сулла обіч Марія… Марій?… Сулла?… Це щось іще до Цезаря…“»

Цезар… Любив порівнювати себе з ним… І знову раптова думка, чи й загине як Цезар?… Чи інакше?. Сильним ривком віжок різко стримав біг коня… Кивнув Марцелліну.