— Уперед! — повторили комеси, трибуни, препозити.
— Уперед! — могутньо відгримів старий Вугільний Ліс.
Аецій переглядає шеренги. Небагато того війська веде за собою, але це добірні відділи кінноти. Переможці готів, норійців, бургундів, арморикан, аланів. І ніхто вже не смітиме в разі перемоги сказати, що це Аттіла переміг, не Аецій. У цих кунеусах найкращої аецієвої кінноти немає й сотні гунів. Уперед! Уперед!..
Женуть як вихор. Ось уже крізь лісові хащі проблискує срібляста стьожка Самари. Повертається вислана на стежі вексілляція: справді ніяких вартових на березі!
Аецій перший кидається у бистру течію Самари. Одразу ж за ним Майоріан. Потім Рицимер, Марцеллін, Оптила.
Ні на мить не зупиняючись на тому березі, щосили мчать далі…
На чоло війська висуваються відділи букеларіїв: власних, за власні кошти утримуваних жовнірів патрикія. Всі мають на панцирах золоті, срібні чи латунні кружечки з його подобою. Аецієве обличчя споглядає і з несених перед їхніми шеренгами значків. Ось уже чують усе ближчий гамір табору… бачать перші франконські сторожі… Сильно, болісно б’ють п’ятами боки своїх коней і з оголеною зброєю, з похиленими ратищами спадають на вартових, як буревій, потрійним вигуком сповіщаючи весільному табору страшну звістку:
— Аецій! Аецій! Аецій!
Сам патрикій імперії мчить у першій шерензі. Кожен легко його розпізнає. Хто ж у Галлії не чув про високий шолом без жодних оздоб і короткий аметистовий плащ?… Ось уже край вуха свиснули перші стріли… Франки відбігли на сто кроків… на п’ятдесят… на тридцять… Уже добре видно дикі, жорстокі, розлючені обличчя… заплетене в косички волосся… довгі звисаючі вуса… настовбурчені брови… Вже кидають у нього страшними францисками — короткими подвійними сокирами… вже наїжачилися потрійною щетиною довгих тяжких списів — фрамей… вже блищать величезні двосічні скрамасакси… Круглий щит Майоріана з тріумфальним брязкотом відбиває влучно кинуту франциску… другу, скеровану в Аеція — вміло ловить у свої груди старий гот, віддаючи за очільника, імперію та римський мир що? — лише власне життя!.. Патрикій гукає вмирущому: — Аецій дякує тобі, друже! — І кидає свого коня у саму середину лискучої щілини.
— Що ж, ви, певне, і не сподівалися, що й самі разом із нареченою пізнаєте втіхи подружнього ложа?! — зі сміхом питає Аецій, роздивляючись вісьмох дівчат із весільного почту, самих графівен, що зі застиглим на обличчях жахом чекають, доки їх поділять між собою вожді переможців.
Доля двох, може, найменше вродливих, а все-таки зовсім непоганих із себе, вже вирішена: одна дістається трибунові ауксиліїв Оптилі, друга синові гота, що поліг на початку битви, закривши власним тілом Аеція.
— Це йому належиться за батька, — каже патрикій.
Молодий гот, звичайний солдат, навіть не десятник, довго не сміє вірити власному щастю. Невже це справді можливо?… Дістане у виключно своє розпорядження молоду гарну діву, та ще й із вельми достойного, начебто ледь не королівського роду?!.. Його переповнює гордість і безмежна радість. Як же йому заздритимуть товариші з друнгусу!.. Чудо! Істинне чудо!.. Як комес або як жонатий, не мусить нікому віддавати своєї дівчини…
Недовірливо і тривожно дивиться на приділену йому жінку.
— Може, вона не дівиця? — насмілюється тремтячим голосом звернутися до самого патрикія у цій найважливішій для себе справі.
— Ти ніколи не спала з чоловіком? — доволі чисто питає Аецій мовою салічних франків.
— Ніколи…
Петрикій знову переходить на мову римлян.
— Як виявиться, що бреше, можеш її вбити, — каже готові.
«Зрештою, і так її, напевне, вб’є, — думає, коли солдат, уклонившись йому до ніг, пішов зі своєю обраницею. — Ми стількох жінок захопили… Нічим їх годувати… Кожен шматок хліба сьогодні більше вартий, ніж золотий здобичний перстень… Принаймні половину жінок доведеться повбивати…»
І починає радитися з комесами. Перемога, справді, блискуча, мабуть, третина франків зосталася на полі. Хлодіон, двічі поранений, ледь порятувався втечею… Здобичі сила, та харчів замало… Завтра треба повертатися… Що ж робити з жінками? На коней їх позад себе не візьмемо, — зрештою, нащо вони нам, коли повернемось до Лютеції?…
Марцеллін радить оддати всіх жінок франкам. Завдяки такому милосердю легко буде здобути їхні серця. Аецій і Рицимер регочуть. Милосердя?… Марцеллін уже дванадцять літ воює поруч із Аецієм, а досі не знає, як поводитися з варварами. Милосердям їх тільки роззухвалиш!.. Зате зґвалтувати, а потім повбивати так із півтисячі жінок — ось що зробить їх сумирними… Хай-но лиш воїни через тиждень довідаються, що ми позабивали їхніх дружин і доньок, а ті, що вціліли, перейшли щонайменше через тридцять-сорок рук і додому повернуться з римським плодом, — то відразу змусять Хлодіона укласти мир і присягти на феод, щоб тільки порятувати від подібної долі решту жінок…