— Як ти звешся? — ласкаво спитала.
— Констанцій, о найшляхетніша.
Вона здивувалася.
— Достойне ім’я… аж занадто…
Він посміхнувся, не розхиляючи дуже зціплених тонких губ.
— З якого народу походиш?
Вона задала це питання знічев’я: відразу впадало в очі, що цей жовнір не належить до жодного варварського племені. Його це, очевидячки, зачепило, бо він ледь зморщив чорні брови і холодно відповів:
— Я римлянин, як і ти, о найшляхетніша.
— Звідки ж ти родом?
— З міста Наїссус в Іллірії[14].
— Як я маю тебе нагородити, Констанцію з Наїссусу?
І тоді з вуст іллірійського жовніра впало блюзнірство: тихо, тихо, щоб жодна служниця не почула, шепнув, усміхаючись:
— Я давно кохаю тебе, найдостойніша… Прагнув би колись з тобою побратися.
Вона вся аж посиніла. Не знала, чи вдарити його по цьому нахабному… такому гордому, такому римському обличчі… чи, може, підкликати євнухів, які саме підходили, чи поскаржитись брату-імператору?… Якусь мить стояла без руху, задихаючись од люті та шалу; зненацька відвернулася і відійшла, навіть не глянувши на зухвальця.
Тоді-то один-єдиний раз у своєму житті Галла Плацидія принесла Христові жертву зі своєї ображеної гордості та зневаженого маєстату і, хоч душилася від гніву, переборола себе, щоб укоронувати молитовну ніч найвищою смиренністю.
Проминули літа і Констанцій з Наїссусу став найбільшим воїном Заходу. Це про нього — шаленого святотатця, яким вважала його Плацидія? — писав пресвітер Орозій: Пресвітлий, Славетний, Наймогутніший Захисник Імперії, Переможець, Непереможний, Побожний, Вождь над Вождями, Консул…
Галла Плацидія пам’ятає… Тільки-но зникли вдалині останні візіготські вартівні, наказала служниці Спадузі підняти заслони, що закривали повіз, у якому вона поверталася до Італії. Був гарний день початку квітня. На небі ні хмаринки. Повними грудьми втягувала в себе солодке повітря. І раптом помітила на сході блиск наче тисячі зірок.
— Що це? — спитала здивована і злякана.
— Це вістря, шоломи і панцирі виблискують на сонці, — пояснив agens in rebus Євплюцій, — військо прагне першим привітати найшляхетнішу Галлу Плацидію.
Довгі сяючі ряди… Тисячі нерухомих чорних, сірих і блакитних пар очей, що дивилися на неї наче на олтар… Брязкіт збройного салюту, похилені знаки — золоті орли та чорні дракони… Все це для неї. Ні, для нього… Одразу його пізнала — цю велику… надто велику голову… совині очі… зціплені тонкі губи… яструбиний ніс… Виступивши перед перший ряд, оточений пишною свитою, наче вдивляючись десь у далечінь перед собою і не знаючи про її присутність, сидить на білому коні, в довгому білому плащі, у срібному панцирі — жовнір із Наїссусу — Констанцій — оборонець імперії, переможець готів, визволитель Галлії, права рука цісаря, а, властиво, сам цісар без багряниці, найвищий владар… І, хоч вдає поки що, наче не бачить, як вона з биттям серця йде вздовж шеренги, — зараз він сплигне з коня і, посміхаючись так само, як багато років тому, скаже:
— Здається, я дочекався…
І чи ж це теж мало бути Твоєю карою, о Христе, що в ті самі січневі календи, рівно через три роки після нарбонського весілля і нарбонської ночі кохання — донька Феодосія, вдова короля Атаульфа, стала дружиною жовніра з Наїссусу?..
Коли вони зостались наодинці і Флавій Констанцій спокійно почав роздягатись, Плацидія, що вже стояла посеред кубікулу боса й одягнена лише в легкий білий пеплум, раптом розридалася і, задихаючись від безсилого гніву, скрикнула:
— Не кохаю тебе… не терплю… намарне вся твоя відвага і впертість… я лиш одного кохала і не забуду його… У твоїх обіймах про нього думатиму… за ним тужитиму!.. Ти наче й кохаєш мене, та я знаю: любиш солдатські гулянки з товаришами… Йди ж до свого вина і своєї гри в кості… до своїх комесів із їхніми приятельками… Я тебе не хочу.
Він стояв перед нею майже зовсім уже нагий, з руками, схрещеними на грудях. Спокійно вичекав, доки вона, заходячись од плачу, не могла вже вимовити й слова, і тоді почав говорити — тихо, але виразно:
— Знаю, що ти мене не любиш, зате я тебе кохаю і завше прагну, мені геть у цьому не заважали гулянки з товаришами, кості чи вино — що ж, я солдат… Я маю свої звички, а ти свої спогади. І можеш їх мати… Але ще нині, зараз, станеш моєю, бо я спраглий твого тіла і хочу мати з тобою дітей… Так буде і не захистять тебе від мене і мого подружнього права, — я відвоював це право мечем і кров’ю, — тіні навіть тисячі вродливих варварських королів! Але, перш ніж це станеться, прошу тебе, розумно поміркуй: можеш мене не кохати, але чи ж не краще для нас обох жити згідливо?… Ти — донька найбільшого християнського цісаря, а я — справжній правитель Заходу: яка потуга може бути більшою, ніж ми удвох? Тож не розбиваймо цієї потуги, найшляхетніша, а спільними силами розсудливо з неї користаймо заради слави кожного з нас зокрема і наших майбутніх дітей. Вчини по моїй волі, жоно, цієї ночі й завше, і присягаю — ти ніколи про це не пошкодуєш…