І простяг до неї руку, яку Плацидія, повагавшись якусь мить, холодно потисла крижаними, довгими, звуженими до кінців пальцями.
І віддавалася йому всю ніч, не зазнаючи жодного задоволення. Але ця ніч зробила її матір’ю.
Те, про що далі писав Орозій, не цікавило Плацидію: ні твердження, що поразки та приниження Риму цілком узгоджуються зі справедливістю милосердного Бога християн, ні палка віра автора-священника: Бог знає, чого хоче, а хоче завжди якнайкращого, отож недалекі вже кращі та щасливіші часи, що, як день після ночі, неодмінно принесуть полегшу і радість, і спокій — після жахливих часів здобуття Роми та розпаду імперії. Натомість Августа повністю занурилася у спомини про ті холодні, як мармур, горді й величні, безлюбовні часи свого другого заміжжя, що було одночасно початком її вивищення. Констанцій ще двічі здобув гідність консула, а через неповні п’ять літ після шлюбу зійшов на найвищу вершину: став цезарем, Августом, законним співправителем Гонорія. Чоловік не підвів Плацидію: їй теж надано гідність Августи, а дітям — титули найшляхетніших. Щоправда, володар Константинополя, небіж Феодосій, не хотів визнати Констанція та їхніх дітей, але подружжя не дозволило відібрати у них пурпур. Констанцій погрожував Сходу війною.
— Що, цей син франконки, напівварвар, сміє заперечувати моє право на діадему? — пирився він од гніву, а ніс його тоді ще більше горбився, натомість опуклий лоб через суплення брів видавався ще вищим.
Братовбивча війна здавалася неуникною, але от, зненацька, після неповних восьми місяців царювання, після короткої, але страшної і незрозумілої лікарям хвороби помирає Nobilissimus Caesar Imperator Flavius Contantius Tertius semper Augustus…
Помирав спокійно. Вже смертельна блідість покривала високе чоло, велика голова тремтіла у передсмертному холоді, а ще посміхався і говорив оточенню:
— Трохи зарано, та що ж?… зате я зійшов так високо, що вище й не можна… Що ще мені потрібно?… Напишуть про мене в історіях, я не мав у своїх жилах жодної краплі варварської крові, не визнавав жодної єресі… Відходжу спокійно. Прощай, Августо, пам’ятай про наших дітей.
Вона думає про нього із захопленням: про солдата, полководця, владаря, — але без любові, без туги і навіть без жалю…
Зате про того…
Все голосніше сопе шестилітній хлопець у сусідньому кубікулі. Плацидія якийсь час мовчки прислухається, а потім упівголоса каже до себе, але так, наче справді з кимось розмовляє:
— Ось там твої діти, Констанцію з Наїссусу… Сплять здорові, щасливі і — навіть самі не знають, — які могутні… А мій перший… син Атаульфа і мого єдиного шаленого кохання… немовля Феодосій, спадкоємець великого імені та великих мрій, гниє у срібній труні у церковці під Барсіноною…
Велика сльоза повільно спливає по в’янучій щоці.
— Я вже нічого не винна твоїй пам’яті, Констанцію Августе. Чи ж я не відвоювала багряниці та діадеми для твого сина?… і чи ж я не змагалася з впертістю, завзяттям і відвагою, рівними твоїй відвазі та твоєму завзяттю, мужу з Наїссусу?… А я ж була сама, майже зовсім сама, коли не стало тебе…
Коли не стало Констанція, для Плацидії та її дітей почалися тяжкі часи. Вона порізнилася з братом Гонорієм, розпочала боротьбу проти нього, програла і змушена була тікати з Італії, рятуючи свободу, а, може, й життя — своє і дітей: Гонорії та Валентиніана, якому не було ще й чотирьох. Але й тоді ще міра їхніх нещасть не виповнилась по вінця: її чекало нове приниження. Єдиним місцем, де вона могла сховатися, був царський двір у Константинополі, той двір, що відмовлявся визнати імператорську гідність її мужа і право її дітей на багряницю! Скільки ж разів, метаючись у гніві й розпачі палубою корабля, на якому вона тікала з Італії і який найняла за позичені гроші, — хотіла вже розкрити уста, благаючи Бога, щоб поклав край усім її нещастям… щоб послав бурю і затопив у морських глибинах корабель разом із нею та її дітьми… Але завше болісно зціплювала зуби, переконана — не час ще ласки вічного спочинку на лоні Господньому… вона має обов’язок перед дітьми і пам’яттю мужа, мусить його виконати, ні в чому себе не щадячи, ні перед чим не відступаючи… Зрештою, це останнє вона зуміла без жодних зусиль, вже в крові мала затятість, суворість та жорстокість, а нещастя, які пережила, і кров, яку так часто бачила довкола себе, випалили з її серця не лише всі прояви жіночої м’якості, але й голос милосердя та великодушності, не чужих імператору Констанцію. З гнівом і болісно зціпленими губами готова була витримати все, що мало б її спіткати при константинопольському дворі, — але несподівано відчула приємне розчарування. У її суперечці з братом цісар Сходу рішуче став на бік Плацидії, а коли Гонорій передчасно помер од водянки, ніким не оплаканий, багатьма проклятий, — як імператор, за правління якого Рома зазнала найбільшого приниження, — Феодосій Другий протиставив Іоанну, узурпатору західного престолу, свого малолітнього кузена Валентиніана як законного спадкоємця Феодосія Великого й Гонорія, натомість Констанцій посмертно був визнаний і вшанований як Август. Оскільки ж Іоанн не мав найменшого бажання віддавати імператорську діадему без бою, Константинополь послав проти нього військо на чолі з переможцем персів, аланом Ардавуром, та його сином Аспаром. Плацидія з дітьми супроводжувала військо, готова навіть життям пожертвувати у тій останній битві за багряницю для сина і справжню владу — для себе.