У салонському порту на адріатичному узбережжі військо було розділене на дві частини — піхота під командуванням Ардабура, повинна була попливти до Равенни, де зачинився Іоанн, морем; натомість Аспар на чолі кінноти, маючи під своєю опікою Августу, імператора Валентиніана та Гонорію, рушив у похід сухопутнім шляхом через Іллірію та Юлійські Альпи. Щоправда, Адріатичне море о цій порі року не було спокійним, проте з надходженням звістки, що Іоанн послав гінців із проханням про допомогу до короля диких гунів, осілих над Данубісом, слід було поспішити: невдовзі обидві половини війська втратили одна одну з очей. Плацидія й Аспар щасливо дісталися Юлійських Альп і саме збиралися обігнути гори з півдня, коли дійшла до них страшна новина: буря розігнала кораблі, Ардабур всього зі жменькою вояків зумів висісти на берег і після короткої нерівної битви легко потрапив у полон. Чи слід відступити?… Полководці вважали, що так, але Плацидія вперто вимагала ударити на Італію. Нарешті її воля перемогла: кіннота Аспара вторглася на італійську землю і, залишивши Плацидію з дітьми у захищеній Аквілеї, щосили рушила до Равенни. Кілька днів Августа не мала жодних звісток: цей жахливий час непевності провела у гарячковому чеканні, не спавши, майже не ївши, лякаючи оточення нечувано зрослою гордою суворістю та хворобливим блиском більше, ніж зазвичай, витрішкуватих очей, що чинило її майже негарною. Аж ось перед домом єпископа Августина, де вона замешкала, пролунав тупіт копит: задиханий вершник, добре знайомий Плацидії з нарбонських часів гот Сигісвульт, вбіг до атріуму з радісною звісткою:
— Іоанна схоплено… Аспар з Ардабуром ведуть його сюди… завтра прибудуть…
В Аквілеї запанувала невимовна радість: з Равенни, навіть із далекого Риму почали наввипередки, заганяючи на смерть найкращих коней, прибувати найвищі державні мужі, щоб запевнити Августу у своїй вірності та відданості; нагадати, що вони ніколи не згодилися визнати Іоанна, або ж благати пробачення і публічно каятися у бездумному гріху відступництва від законного імператорського роду. Місто, зазвичай сонне, зароїлося. Веденого на поворозі Іоанна натовп засипав лайкою і камінням — у всьому місті, навіть у найдальших і найбідніших кварталах переповідали деталі перемоги: як Іоанн невідь-чому не стратив полоненого Ардабура, дарувавши йому життя, а підступний варвар мудро це використав, порозумівшись із комесами та трибунами військ узурпатора і вмовляючи їх перейти на бік Плацидії. Отож, коли кіннота Аспара зненацька з’явилася під Равенною, діставшись міста єдиною дорогою, не загородженою відділами Іоаннових військ, що її показав Аспарові якийсь пастух (— Не пастух то був… ангел Господній! — захоплено кричали аквілейці), — після короткої битви військо негайно ж покинуло Іоанна, гучно прославляючи Плацидію та Валентиніана. Узурпатора, правління якого тривало вісімнадцять місяців, Плацидія засудила до звичайної у таких випадках страти, — але виконанню вироку мали передувати публічне приниження та катування. Італійські державні мужі, поміж ними від початку вірний Плацидії префект Риму Глабріон Фавст і comes rerum privatarum Басс, були обурені цим вироком. Волали, що римське право не дозволяє знущатися з приреченого на смерть, і називали рішення Августи нещасним наслідуванням варварських звичаїв, огидних справжньому римлянину. Але Плацидія була невблаганною: її перший муж виніс не один такий вирок у Наробоні та Барсіноні; вона вважала його за справедливіший в разі найвищої образи величності узурпацією та більше лякаючий, ніж безболісна страта, — і настояла на своїй волі. Після жахливих мук Іоанна було страчено на арені переповненого амфітеатру, страту виконав здоровенний гот, що, відкинувши закривавленого меча, показав натовпу, який аж ревів од захоплення, спливаючу потоками крові голову і гукнув: