— Ми чекатимемо тебе тут …
Було вже зовсім темно, коли висланий варвар повернувся з відомістю, що трактом пливе справжня людська ріка. Сотні колісниць, тисячі кінних і піших, з дружинами, дітьми, слугами, майном, — женуть з криком, лементом і плачем… Чогось бояться, від когось тікають… але від кого? і що, власне кажучи, відбувається? — цього ніяк не можна було довідатися.
На одному з повозів залунали крики, лемент і плач, але здавалося, що вершник у плащі не звернув на це жодної уваги.
— Запалити смолоскипи… — наказав. — Їдьмо вперед… — і підігнав коня. Почув за собою плач і голосні ридання, але також тупіт копит і грюкіт коліс.
Якийсь час мусили з’їжджати вниз, потім підійматися вгору, знову вниз — і от раптом гірська дорога круто повертає, розширюється, показує очам шмат вільного від скельних брил простору і несподівано — як ріка Адда в Пад[16] — вливається у великий тракт, залитий сумним місячним сяйвом.
На тракті вже немає натовпу, — лише окремі вершники, начебто гнані примарою смерті, виринають у місячне сяйво і за мить розпливаються в темряві, залишаючи за собою зловісну луну божевільного гону. Але з півдня, з мороку, з іще дуже невеликої відстані долинає гучний гамір.
— Їдьмо далі, — каже вершник у плащі з каптуром і різко повертає коня вправо, до Сантіуму, в бік, протилежний до того, звідки чутно шум.
Але от раптом наче з-під землі виростає сильний військовий загін. Солдати в шоломах і панцирах, озброєні мечами, сокирами і списами, оточують вершників і повози.
— Завертайте! — кричать. — Далі їхати не можна…
— Чому?… Що відбувається?
— Не можна та й годі…
Але вершник у плащі не поступається. Не дозволяє завернути повози.
— Я не вернуся.
Наближається командир, оточений людьми зі смолоскипами. Це немолодий кремезний вандал рангу препозита з величезними вусами, його ліваа щока від вуха до підборіддя розтята глибоким шрамом. Суворим голосом, немилосердно калічачи мову римлян, наказує подорожнім негайно повертати.
Вершник у плащі з каптуром довго вдивляється в обличчя вандала. Потім зі смутною посмішкою повертає голову до своїх людей і, вдаряючи коня п’ятами, гукає:
— Їдьмо вперед!
Вандал миттю зриває з плеча арбалет.
— Ще крок і смерть! — люто реве він, блискавично швидко накладаючи стрілу і скеровуючи зброю в груди вершника.
— Друже… якщо вперед поїду, — умру, як ти й сказав, — спокійно та голосно каже вершник, — та, як повернуся, теж помру…
Рука вандала здригнулася. Випустив арбалет, вирвав смолоскип у солдата, що стояв обіч, і наблизив криваво-тремтяче світло до обличчя співрозмовника.
— Хто ти?
Голос препозита, хоч далі розлючений, був уже тремтячим і непевним.
Вершник відкинув каптура з голови. Смолоскип випав із руки вандала, зі сичанням розсипаючи довкола іскри.
— Флавій Кастін, vir illustris, magister militum… — прошепотів.
— Тепер мене пізнаєш? А я одразу тебе пізнав… за тим шрамом… Пам’ятаєш, як ти його заробив, товаришу?… Тоді ми разом розганяли на чотири вітри готів Плацидії, нині ж ти їй служиш, а я…
Августа Плацидія покарала Кастина, військового магістра, лише вигнанням за межі імперії, хоча мала велике бажання віддати і його голову під катівський меч. І не стільки через те, що в боротьбі за багряницю він став на бік Іоанна, віддавши на службу узурпаторові після його приїзду до Равенни всі свої війська, скільки тому, що не могла забути ролі, яку він зіграв під час її суперечки з братом після смерті Констанція. Кастин не лише підбурював Гонорія проти сестри, але й, коли вона, доведена до краю гніву та розпачу, вдалася до збройної боротьби, magister militum зумів утримати більшість військ у вірності до імператора, а пізніше розгромив ущент найвірнішого і наймогутнішого сторонника Плацидії, комеса Африки Боніфація, тож Августі залишався один порятунок — утеча. Передусім цього не могла йому вибачити переможна матір цезаря Валентиніана; але цього разу мусила поступитися наполяганням державних мужів, і так уже вельми роздратованих варварською стратою Іоанна, тим паче, що, згідно з літерою права, зрада Кастина не була повністю доведена. Magister militum захищався, хитро доводячи, що визнати Іоанна його змусили збунтовані підлеглі, погрожуючи йому смертю. А хіба ж оскаженіла солдатня не розірвала префекта Галлії Егзуперанція Піктавуса? саме за те, що не хотів визнати узурпатора?! Тому Августа Плацидія мусила з болем серця і погано стримуваним гнівом обмежитися лише тим, що ім’я Кастина, який обіймав посаду консула разом із Віктором року чотириста двадцять четвертого від народження Христа, навіки викреслено з консулярів[17]; а самого військового магістра, переможця франків, вандалів та Боніфація, cum infamia вигнано за межі імперії.