— Це самогубство… краще відступити, — бурмоче комес Криспін.
Констанцій не вибухає гнівом. Лише знизує вутлими плечима. Вказує рукою на поле.
— Варвари б’ються як п’ятсот літ тому… Чому б і нам не битися як Марій?..
Гучний крик із двадцяти шести грудей заглушив його слова.
— Дивись, дивись, найсвітліший мужу! Відступають… не витримали… розбігаються… Якби ще хоч один кунеус… ще один кунеус… вже б Атаульфові й кінець!..
Констанцій не вірить власним очам. Кіннота на лівому крилі, виконуючи його наказ, відступала під захист пращників, — але на правому, де, очевидячки, наказу ще не отримали, хмара куряви, яка швидко переміщалася, сунула вперед, у напрямку протилежному до того, де на узгір’ї стояв почет військового магістра, радісно й тріумфально гукаючи. У найнебезпечнішому місці візіготи відступали.
— Це теж візіготи… наші візіготи… візіготи Сара, — задихався від радості дюк Другої Аквітанії. — Ненавидять рід Балтів як сатану… Дивіться… дивіться… мчать наче вихор… вже розділили їх пополам, обходять з флангів…
І, взявшись попід боки, переможно глянув на комесів та трибунів почту. Ось не славлені до небес domestici, не італійські легіони, а керовані ним auxilia, скромні, зневажувані всіма ауксилії в останню мить виривають у ворога перемогу!
Констанцій знову сідає на коня.
— Ім’я варвара, що ними командує? — питає, вказуючи поглядом на зникаючу далеко хмару.
— Це не варвар, найсвітліший мужу… це той молодик, що заступив пораненого трибуна, сотник… син Гавденція…
Велика голова знову тремтить.
— Ударити всіма силами… Гнати… Загнати в море… Марш!
Ризикуючи скрутити в’язи, почет магістра шаленим темпом спускається з пагорба.
Вщент розбиті, проріджені війська короля Атаульфа безладно тікають у напрямку Піренеїв. Переможний військовий магістр здивовано приглядається до командира Сарових готів. Син Гавденція має на собі розхристаний на грудях шкіряний каптан, через ліве плече перевісив напівоблізлу вовчу шкуру — в руках величезний германський меч.
— Ти б собі ще рогатий шолом насадив на довбешку, — посміхається Констанцій.
Молодий сотник весело щирить здорові білі зуби.
— Здалося б.
Констанцій морщить зрослі брови.
— Ти командував тим кунеусом?
— Як ти сказав, найсвітліший мужу.
— Не отримав наказу відступу?..
Син Гавденція присувається до самої голови констанцієвого коня.
— Отримав…
— І посмів не підкоритися?..
Два ряди білих зубів знову блислнули в посмішці.
— Я вирішив, що не так зрозумів… або недочув…
Після хвилинної мовчанки Констанцій вдаряє коня п’ятами коротких ніг і, готовий до від’їзду, кидає:
— У потрійному строю ми б легше їх перемогли.
— Не смію не вірити, щонайсвітліший мужу.
Здивований Констанцій знову стримує коня.
— Отже, не віриш?
— З варварами слід воювати лише на їх власний лад, — звучить відповідь. — Якби я міг, то скував би наші шеренги залізним ланцюгом.
Констанцій зневажливо видимає тонкі губи.
— Римляни гордують битвою на варварський лад, — цідить крізь зуби.
— Не всі римляни, — відповідає Аецій.
У кубікілумі мати нареченої та pronuba гасять усі лампи одну за одною. Лише малий мосяжний каганець, майстерно вирізаний у формі двох нерозривно сплетених долонь, усю ніч сочитиме скупе жовте світло, так, щоб новопошлюблені могли бачити свої обличчя. Щоб це світло падало точнісінько на узголів’я широкого подружнього ложа, слід повісити каганець у відповідному місці на спеціально для цього призначеному гачку. Це мусить зробити наречений. Поки що круг жовтого світла вириває з мороку дві великі стопи, судорожно вчеплені пальцями за м’яку червону тканину, що покриває підлогу подружньої кімнати. Їх власниця повністю готова до приходу нареченого, одягнена лише в дуже легкі нічні шати, оперезані поясом, який, згідно зі звичаєм, наречена розпустить сама, коли почує кроки мужа. Ці шати, які переходять із покоління в покоління і які багато десятків років тому мала на собі мати короля Фритигерна, можна одягати лише раз у житті — під час першої шлюбної ночі. Вони не білі, як весільна одежа римлянок, а яскраво-червоні, без жодних оздоб, окрім пояса, сягають лише колін, а спереду розрізані і відкривають гарні перса.