— Там, я певен, — сказав Вольф і показав рукою на червонуваті скелі в призахідному сонці. — Якщо вибирати кращий пункт для обстрілу заводів, я б вибрав саме там.
— Гаразд, гаразд, та лишилося тільки три дні, Вольф…
— Ну й що, з південного боку не може бути ніякої небезпеки- надто віддалено. Північний і східний сектори винишпорені до останнього каменя. Три дні нам вистачить.
Хлинов обернувся до посинілих на півночі лісистих пагорбів, глибокі тіні лежали між ними. На тому боці Вольф і Хлинов облазили за ці п’ять днів і ночей кожну улоговину, де могла б причаїтися споруда — дача або барак — з вікнами на заводи.
П’ять діб вони не роздягалися, спали в глухі години ночі, прихилившися де прийдеться. Ноги перестали навіть боліти. Кам’янистими дорогами, стежинами, навпрошки через байраки та паркани вони обходили навколо міста по горах майже сто кілометрів. Але піде ні найменшої присутності Гаріна. Зустрічні селяни, фермери, служники з дач, лісничі, сторожі тільки розводили руками:
— В усій окрузі нема нікого з приїжджих, тутешніх ми знаємо всіх.
Лишався західний сектор, найважчий. По карті там мав бути путівець до скелястого плато, де лежали славнозвісні руїни замку “Прикутого скелета”, поряд з ними, як і годиться в таких випадках, стояв пишний ресторан “До прикутого скелета”.
У руїнах справді показували рештки підземелля і за залізними ґратами сидів величезний скелет в іржавих кайданах. Зображення його продавали скрізь на листівках, на розрізних ножах та пивних кухлях. Можна було навіть сфотографуватися за двадцять пфенігів поряд зі скелетом і надіслати картку знайомим чи коханій дівчині. Щонеділі руїни рябіли обивателями, які тут відпочивали, ресторан добре торгував. Бували іноземці.
Та після війни цікавість до славнозвісного скелета підупала. Обивателі захиріли і лінувалися у святкові дні лазити на круту гору, вважали за краще розміститися з бутербродами та півпляшками пива поза історичними спогадами- на березі річки під липами. Хазяїн ресторану “До прикутого скелета” не міг уже з усією ретельністю підтримувати порядок в руїнах. І бувало, що цілими тижнями, не потурбований нічиєю присутністю, середньовічний скелет дивився порожніми западинами черепа на зелену долину, де колись у фатальний день його вибив із сідла володар замку, — дивився на кірхи з півнями й шпилями, на димарі заводів, де в світовому масштабі готували наривний газ, тетрил та інші диявольські фабрикати, що відбивали у населення бажання до історичних спогадів, до листівок із зображенням скелета і, либонь, до самого життя.
У ці місця й попрямували Вольф та Хлинов. Вони зайшли попоїсти до кав’ярні на міській площі і довго вивчали карту місцевості, розпитували кельнера.
Визначними місцями в західній частині долини була, опріч руїн і ресторану, ще й вілла збанкрутілого за останні роки фабриканта друкарських машин. Вілла стояла на західних схилах, і з боку міста її не було видно. Фабрикант жив у ній сам, безвиїзно.
Місяць уповні зійшов удосвіта. Те, що видавалося невиразним нагромадженням каміння й скель, чітко вимальовувалося в місячному світлі; лягли оксамитні тіні від уцілілих склепінь, потяглися вниз, у байрак, залишки кріпосної стіни, зарослої кострубатими деревцями та плетивом ожини, ожила квадратна вежа, найстаріша частина замку, яку спорудили норманни,[41] або, як її називали на листівках, “Вежа мордувань”.
Зі східного боку до неї прилягали цегляні склепіння, тут, певно, була колись галерея, що з’єднувала давню вежу з жилим замком. Від усього цього лишилися фундаменти, щебінь та розкидані капітелі колон із піщаника. Край підніжжя вежі під хрестовим склепінням, яке утворювало раковину, сидів “Прикутий скелет”.
Вольф довго дивився на нього, навалившись ліктями на грати, потім обернувся до Хлинова і сказав:
— Тепер дивіться сюди.
Глибоко внизу під місячним світлом лежала долина, затягнута серпанком. Срібляста луска вигравала на річні в тих місцях, де вода струмувала з-під гілок. Містечко видавалося іграшковим. Жодного освітленого вікна. За ним ліворуч сяяли сотні вогнів Анілінової компанії. Клубочився білий дим, рожевий вогонь вихоплювався з димарів. Долинали свистки паровозів, якийсь гуркіт.
— Моя правда, — сказав Вольф, — лише з оцього плато можна вдарити променем. Дивіться, ото — склади сировини, там, за земляним валом, — склади напівфабрикатів, вони зовсім одкриті, там — довгі корпуси, де виробляють сірчану кислоту за російським способом — із сірчаного колчедану. А оті, збоку, під круглими дахами, — виробляють анілін і всі диявольські речовини, котрі вибухають іноді з власного капризу.
— Добре, Вольф, коли припустити, що Гарін поставить апарат лише в ніч на двадцять восьме, все-таки повинні бути якісь ознаки попередньої установки.
— Треба оглянути руїни. Я облажу вежу, ви — стіни склепіння… Власне, кращого місця, де сидить оця скеле-типа, не вигадаєш.
— О сьомій годині зустрінемося в ресторані,
— Гаразд.
На початку восьмої ранку Вольф і Хлинов пили молоко на дерев’яній веранді ресторану “До прикутого скелета”. Нічні пошуки були невдалі. Сиділи мовчки, підперши голови. За ці дні вони так вивчили один одного, що читали думки. Хлинов, більше вразливий і менше схильний довіряти собі, чимало разів починав переглядати весь хід міркувань, котрі привели його і Вольфа з Парижа в оці, здавалося, зовсім безневинні місця. На чому грунтувалося це переконання? На двох-трьох рядках із газет.
— Чи не пошиємося ми в дурні, Вольф?
На це Вольф відказував:
— Людський розум обмежений. Та завжди для справи розумніше покладатися на нього, ніж сумніватися. До того ж, якщо ми нічого не знайдемо і диявольська справа Гаріна — наша вигадка, то й слава богу. Ми виконали свій обов’язок.
Кельнер приніс яєчню та два кухлі пива. Прийшов хазяїн, багряно-рум’яний товстун:
— Доброго ранку, панове! — І, посвистуючи задишкою, вій заклопотано чекав, коли гості вгамують апетит. Потім показав рукою на долину, ще голубувату і сяючу вологістю: — Двадцять літ я спостерігаю… Справа йде до краю, ось що я скажу, мої дорогі панове… Я бачив мобілізацію. Он по тій дорозі прямували війська. Це були гарні німецькі колоші. (Хазяїн викинув, як пружину, над головою гладкий вказівний палець). Це були зігфріди,[42] — оті самі, про яких писав Таціт,[43] могутні, що наводили жах, у шоломах з крильцями. Кельнере, ще два кухлі пива добродіям. У чотирнадцятому році зігфріди йшли підкорювати всесвіт. Тм не вистачало тільки щитів, — ви пригадуєте старий німецький звичай: войовничо вигукувати, прикладаючи щит до рота, щоб голос видавався страшнішим. Так, я бачив кавалерійські зади, які твердо сиділи на конях… Що сталося, я хочу запитати. Чи ми розучилися вмирати у кривавому бою? Я бачив, як війська верталися. Кавалеристи все ще, чорт забирай, твердо сиділи у сідлах… Німці не були розбиті на полі. їх проштрикнули мечами в ліжках, біли домашніх вогнищ…
Хазяїн виряченими очима обвів гостей, обернувся до руїн, обличчя його стало цегляного кольору. Повільно він витяг із кишені паку листівок і ляснув нею по долоні:
— Ви були в місті, я спитаю: бачили ви хоч би одного німця вищого за п’ять з половиною футів зросту? А коли оці пролетарі повертаються з заводів, ви чули, щоб хоч один мав сміливість голосно сказати: “Дойчланд”? А от про соціалізм оці пролетарі хриплять за пивними кухлями.
Хазяїн спритно кинув на стіл паку листівок, які розсипалися віялом. Це було зображення скелета — просто скелета і німця з крильцями, скелета і воїна чотирнадцятого року у повній амуніції.
— Двадцять п’ять пфенігів за штуку, дві марки п’ятдесят пфенігів за дюжину, — сказав хазяїн, з презирливою гордістю, — дешевше ніхто не продасть, це чудова довоєнна робота — кольорова фотографія, в- очі вставлено фольгу, це справляє незабутнє враження… І ви думаєте оці боягузи буржуа, оці п’яти з половиною футові пролетарі купують мої листівки? Тьху… Питання порушено так, щоб я зняв Карла Лібкнехта поруч із скелетом…
41
Норманни —
42
Зігфріди —
43
Таціт (55-120 роки н. ери) —