— Прекрасно, чудово, знаю… Ну, а вам-то до цього яке діло? Чим ви зв’язані з Радянською республікою? Економічно? Нісенітниця… Я вам пропоную жалування в п’ятдесят тисяч доларів… Говорю цілком серйозно. Підете?
— Ні, — спокійно сказав Шельга.
— Ото ж бо й воно, що пі… Значить, зв’язані ви не економічно, а ідеєю, чесністю, — одно слово, матерією вищого гатунку. І ви злісний мораліст, що я й хотів вам довести… Хочете світ перевернути… Розчищаєте від тисячолітнього сміття економічні закони, висаджуєте в повітря імперіалістичні фортеці. Гаразд. Я теж хочу світ перевернути, але по-своєму. І переверну однією силою мого генія.
— Ого!
— Всупереч усьому, завважте, Шельга. Слухайте, та що ж таке людина, зрештою? НайнІкчемніший мікроорганізм, що вчепився з несказанним жахом смерті у глиняну кульку землі і летить з нею у крижаній темряві? Чи це — мозок, божественний апарат для вироблення особливої таємничої матерії — думки, — матерії, один мікрон якої містить у собі увесь всесвіт… Ну? Ото ж бо…
Гарін вмостився глибше, підібгав ноги. Завжди бліді його щоки розчервонілись.
— Я пропоную інше. Ворогу мій, слухайте… Я заволодіваю усією повнотою влади на землі. Жоден димар не задимить без мого наказу, жоден корабель не вийде з гавані, жоден молоток не стукне. Все підкорено — навіть право дихати — центрові. У центрі — я. Мені належить усе. Я викарбовую свій профіль на золотих кружальцях: з борідкою, у віночку, а на зворотному боці профіль мадам Ламоль. Потім я відбираю “першу тисячу”, — скажімо, це буде щось близько двох-трьох мільйонів пар. Це патриції. Вони віддаються вищим насолодам і творчості. Потім ми визначимо, скільки треба робочих рук для повного обслуговування культури. Тут теж зробимо вибір. Цих назвемо для ввічливості — трудовиками…
— Ну, звісно…
— Хихикати, друже мій, будете, коли розмову закінчимо… Вони не збунтуються, ні, дорогий товаришу. Можливість революцій буде винищено з корінням. Кожному трудовикові після класифікації і перед тим, як видати трудову книжку, зроблять маленьку операцію. Цілком непомітно, під випадковим наркозом… Невеликий прокол крізь черепну кістку. Ну, просто запаморочилось у голові, — прокинувся, і він уже раб. І, нарешті, окрему групу ми ізолюємо десь на чудовому острові тільки для розмноження. Все Інше доведеться усунути за непотрібністю. Ось вам структура майбутнього людства за Петром Гаріним. Оці трудовики працюють і служать, не ремствуючи, за харчі, як коні. Вони вже не люди, у них немає іншої турботи, опріч голоду. Вони будуть щасливі, перетравлюючи їжу. А обрані патриції — це вже папівбожества. Хоч я ненавиджу, взагалі кажучи, людей, але приємніше перебувати в хорошому товаристві. Запевняю вас, друже, це й буде справжнісінький золотий вік, про який мріяли поети. Враження жаху від очищення землі од зайвого населення згладиться дуже скоро.
— Фашистський утопізм, досить цікаво, — сказав Шельга. — Роллінгу ви про це розказували?
— Не утопія, — ось у чому вся чудасія. Я тільки логічний… Роллінгу я, звісно, нічого не казав, бо він просто тварина… Хоча Роллінг і всі Роллінги на світі наосліп роблять те, що я розгортаю у викінчену й чітку програму. Але роблять це по-варварському, громіздко й повільно. Завтра, сподіваюся, ми будемо вже на острові… Побачите, що я не жартую…
— З чого ж почнете? Гроші з борідкою карбувати?
— Ач, як вас ця борідка зачепила. Ні. Я почну з оборони. Укріплювати острів. І одночасно шалено пробиватимуся крізь Олівіновий пояс. Перша загроза світові буде, коли я повалю золотий паритет.[52] Я зможу добувати золота в будь-якій кількості. Далі перейду в наступ. Буде війна — страшніша чотирнадцятого року. Моя перемога забезпечена. Далі — відбір уцілілого після війни і моєї пере моги населення, знищення непридатних елементів, і мною обрана раса починає жити, як боги, а “трудовики” починають працювати не за страх, а на совість, задоволені, як перші люди в раю. Спритно? Га? Не подобається?
Гарін знову розреготався. Шельга заплющив очі, щоб не дивитися на нього. Гра, почата на бульварі Профспілок, розгорталася в серйозну партію. Він лежав і думав. Лишався небезпечний, але єдиний хід, який тільки й міг забезпечити перемогу. Принаймні дуже неправильно було б зараз відповісти Гаріну відмовою.
Шельга потягнувся до цигарки, Гарін, посміхаючись, стежив, за ним.
— Надумали?
— Так, надумав.
— Чудово. Я розкриваю карти: ви мені потрібні, як кремінь для кресала. Шельга, я оточений тупою звіриною. Людьми без фантазії. Ми з вами сваритимемось, але я доможуся, що ви працюватимете зі мною. Хоч би в першій половині, коли ми битимемо Роллінгів… До речі, попереджаю, бійтеся Роллінга, він упертий, і коли надумав вас убити, — уб’є.
— Мене давно дивувало, чому ви його не згодували акулам.
— Мені потрібен заложник… Але, в усякому разі, він не потрапить до списку “першої тисячі”… Ну, одягайтеся, ходімо вечеряти.
Грозові хмари потонули на північному сході. Синій океан був безмежно лагідний. М’які гребені хвиль сяяли склом. Гналися дельфіни за водяним слідом яхти, випереджаючи, перекидалися, маслянисті й веселі. Гортанно кричали великі чайки, пливучи над вітрилами. Вдалині з океану підводилися голубуваті, як марево, обриси скелястого острова.
Зверху, в бочці, матрос вигукнув: “Земля!” ї присутні на палубі здригнулися. Це була земля невідомого майбутнього. Вона скидалася на довгу хмарку, що лежить на небокраї. До неї: мчали “Арізону” повні вітру паруси.
Матроси мили палубу, шльопаючи босими ногами. Кошлате сонце палало в бездонних просторах неба та океану. Гарін, смикаючи борідку, силувався проникнути у завію майбутнього, що огорнула острів. О, коли б знаття!..
У далеких перспективах Васильевського острова[53] палав осінній захід. Багряним і похмурим світлом були осяяні баржі з дровами, буксири, човни рибалок, дими, що заплуталися між ґратчастими кранами елінгів. Пожежею палали шибки безлюдних палаців.
З заходу, з-за димів лілово-чорною Невою підходив пароплав. Він загудів, вітаючи Ленінград і кінець шляху. Вогні його ілюмінаторів осяяли колони Гірничого інституту, Морського училища, обличчя тих, хто прогулювався, і він почав швартуватися біля плавучої червоної, з білими колонками митниці.[54] Почалася звичайна метушня огляду.
Пасажир першого класу, смаглявий, вилицюватий чоловік, за паспортом науковий співробітник Французького географічного товариства, стояв біля борту. Він дивився на місто, запнуте вечірнім туманом. Ще лишилося світло на бані Ісаакія, на золотих шпилях Адміралтейства та Петропавловського собору. Здавалося, цей шпиль, що пронизує небо, задумав Петро, як меч, котрий загрожує на морському рубежі Росії.
Вилицюватий чоловік витягнув шию, дивлячись на шпиль собору. Здавалося, він був вражений і схвильований, як мандрівник, що побачив після багаторічної розлуки дах рідного дому. І ось темною Невою від фортеці долинув урочистий дзвін: на Петропавловському соборі, де догоряло світло на вузькому мечі, над могилами імператорів куранти грали “Інтернаціонал”.
Чоловік стиснув поручні, з горла його вихопилося щось на зразок ричання, він обернувся спиною до фортеці.
У митниці він пред’явив паспорт на ім’я Артура Леві і під час огляду стояв, похнюпивши голову, щоб не виказати злого блиску очей.
Потім, поклавши картатий плед на плече, з невеликою валізкою, він ступив на набережну Васильевського острова. Сяяли осінні зорі. Він випростався з довго стримуваним зітханням. Оглянув заснулі будинки, пароплав, на якому горіли два вогники на щоглах та тихо постукував мотор динамо, і рушив до мосту.
Якийсь високий чоловік у парусиновій блузі поволі йшов назустріч. Минаючи, глянув в обличчя, прошепотів: “Матінко!” і раптом спитав навздогін:
— Волшин Олександр Іванович?
Чоловік, котрий назвав себе у митниці Артуром Леві, спіткнувся, але, не обертаючись, ще швидше попрямував мостом.
52
54
Митниця —