Очі у Манцева блищали, беззубий рот кривився:
— Я виявив сліди важкого металу, котрого немає в таблиці Менделєєва. За кілька годин у колбі почалося його розпадання, — колба почала світитися жовтим світлом, потім блакитним і, нарешті, пронизливо червоним… Задля безпеки я відійшов, — пролунав вибух, колба і половина моєї лабораторії розлетілися лід три чорти… Я назвав цей таємничий метал літерою М, оскільки моє прізвище починається на М та ім’я цього цапа починається на М. Честь відкриття належить нам обом — цапові й мені… Ти розумієш що-небудь?
— Валяйте далі, Миколо Христофоровичу…
— Метал М залягає у найглибших шарах Олівінового поясу. Він розпадається і вивільняє величезні запаси тепла… Я стверджую далі: ядро землі складається з металу М. Та оскільки середня щільність ядра землі всього вісім одиниць, приблизно — щільність заліза, а метал М удвічі важчий за нього, то, таким чином, у самому центрі землі — порожнеча.
Манцев звів палець і, подивившись на Івана та на цапа, дико розсміявся.
— Ходім зазирнемо…
Вони втрьох спустилися із скелястого гребеня на металеве озеро і, ковзаючи по металевих балабухах, пішли до конуса, що димів. Крізь тріщини виривалося гаряче повітря. Подекуди чорніли під ногами дірки без дна.
— Машку треба лишити внизу, — сказав Манцев, давши цапові щигля в ніс, і поліз разом з Іваном на конус, чіпляючись за сипучий гарячий щебінь.
— Лягай на живіт і дивись.
Вони лягли на край конуса, з того боку, де не було диму, і нахилили голови. Всередині конуса було заглиблення і посеред нього- овальна дірка метрів сім у діаметрі. Звідти долинали важкі зітхання, віддалений гуркіт, наче десь, хто знає на якій глибині, перекочувалося каміння.
Придивившись, Іван розрізнив червонувате світло, воно линуло з незбагненної глибини. Світло, то тьмарячись, то спалахуючи знову, розгорялося дедалі яскравіше, — ставало малинове, пронизливе. Важче зітхала земля, страхітливіше гуркотіло каміння.
— Починається приплив, треба повертатися, — сказав Манцев. — Це світло лине з глибини семи тисяч метрів. Там розпадається метал М, там киплять і випаровуються золото і ртуть.
Він схопив Івана за пасок, потягнув униз. Конус тремтів, осипався, щільні клуби диму виривалися тепер, як пара із тріснутого казана, сліпучо-червоне світло било з безодні, забарвлюючи низькі хмари…
Манцев схопив мотузку від нашийника Машки.
— Біжком, біжком, хлопці!.. Зараз полетить каміння…
Почувся важкий гуркіт, відлунюючись по всьому скелястому амфітеатру, — вулкан вистрілив кам’яною брилою. Манцев та Іван бігли, прикривши голови руками, попереду стрибав цап, тягнучи мотузку.
Причальна щогла була готова. Із Золотого острова повідомили, що дирижабль вилетів, незважаючи на загрозливі показання барометра.
Усі ці останні дні Артур викликав Манцева на відверту розмову про його чудові відкриття. Вмостившись на нарах, якнайдалі від робітників, він витягав пляшку із спиртом і підливав Манцеву в чай.
Робітники лежали на підлозі на підстилках із хвої. Іноді хтось із них підводився і підкидав у пічку кедрове кореневище. Вогонь осявав прокоптілі стіни, стомлені, зарослі бородами обличчя. Вітер бушував над дахом.
Артур Леві намагався говорити тихо, лагідно, заспокійливо. Та Манцев, здавалося, зовсім збожеволів…
— Слухайте, Артуре Артуровичу, чи як вас там… Киньте хитрувати. Мої папери, мої формули, мої проекти глибокого буріння, мої щоденники запаяно у бляшанку і сховано надійно. Я вилечу, вони лишаться тут, — їх не дістане ніхто, навіть Гарін. Не віддам навіть під тортурами…
— Заспокойтеся, Миколо Христофоровичу, ви ж маєте справу з порядними людьми.
— Я не настільки дурний. Гаріну потрібні мої формули… А мені потрібне моє життя. Я хочу щодня митися в духмяній ванні, курити дорогий тютюн, пити хороше вино… Я вставлю зуби і жуватиму трюфелі… Я теж хочу слави! Я її заслужив! Чорт вас усіх забирай укупі з Гаріним…
— Миколо Христофоровичу, на Золотому острові ви розкошуватимете по-царськи…
— Облиште. Я знаю Гаріна… Він мене ненавидить, бо всього Гаріна внгадав я… Без мене з нього був би просто дрібний злодій… Ви повезете на дирижаблі мій живий мозок, а не зошити з моїми формулами.
Іван Гусєв, нашорошивши вуха, слухав уривки цих розмов. У ніч, коли була готова причальна щогла, він підсунувся до Манпева, що лежав на нарах з розплющеними очима, і зашепотів у самісіньке його вухо:
— Миколо Христофоровичу, плюнь на них. Поїдемо краще до Ленінграда… Ми з Тарашкіним вас, як маленьку дитину, доглядатимемо… Зуби вставимо… Знайдемо хорошу житлоплощу, — чого вам зв’язуватися з буржуями…
— Ні, Ванько, я загибла людина, у мене надто невтримні бажання, — відказав Манцев, дивлячись на стелю, звідки між колодами звисали клапті закоптілого моху. — Сім років під оцим клятим дахом вирувала моя фантазія… Я не хочу чекати більше жодного дня…
Іван Гусєв давно збагнув, що це була за “французька експедиція”, — він уважно слухав, спостерігав і робив свої висновки.
За Манцевим він тепер ходив, як прив’язаний, і цю останню ніч не спав; коли починали злипатися очі, він совав у ніс пташине перо або щипав себе де найболючіше…
Удосвіта Артур Леві, сердито патягши кожуха, обмотавши горло шарфом, подався на радіостанцію, — вона містилася поряд, у землянці. Іван не зводив очей з Манцева. Щойно Артур Леві вийшов, Манцев озирнувся — чи всі сплять, — обережно зліз з нар, пробрався у темний куток зимарки, підвів голову. Та, мабуть, очі його погано бачили, — він повернувся, підкинув у вогонь глиці. Коли вогонь розгорівся, знову подався в куток.
Іван здогадався, на що той дивиться, — в кутку, там, де схрещувалися балки зрубу, у стелі чорніла щілина між балками настилу, — мох було зідрано. Це й непокоїло Манцева. Ставши навшпиньки, він зірвав з низької стелі кос-ми чорного моху і, крекчучи, затулив ними щілину.
Іван кинув пір’їну, котрою лоскотав носа, перевернувся на бік, накрив голову ковдрою і зразу ж заснув…
Снігова буря не стихала. Другу добу величезний дирижабль висів над галявиною, пришвартований носом до причальної щогли. Щогла гнулась і тріщала. Сигароподібне тіло розгойдувалось, і знизу видавалося, що в повітрі зависло днище залізної баржі. Екіпаж ледве встигав очищати від снігу його борти.
Капітан, нахилившися з гондоли, кричав Артурові Леві, що стояв унизу:
— Алло! Артуре Артуровичу, якого дідька! Треба зніматися… Люди вибилися з сил.
ЛевІ відповів крізь зуби:
— Я ше раз балакав з островом. Хлопчину наказано привезти щоб там не було.
— Щогла не витримає…
ЛевІ тільки знизав плечима. Справа була, звичайно, не в хлопчині. Іван пропав цієї ночі. Його ніхто й не спохватився. Пришвартовували дирижабль, що з’явився вдосвіта і довго кружляв над галявиною у снігових хмарах. Вивантажували харчі. (Робітники експедиції Артура Леві сказали, що, коли не матимуть вдосталь харчів і нагородних, розпорють дирижаблю пузо піроксиліновою шашкою). Довідавшись, що хлопчина пропав, Артур Леві махнув рукою:
— Пусте.
Та справа обернулася значно серйозніше.
Манцев перший вліз у гондолу повітряного корабля. За хвилину, чимось стурбований, спустився на землю алюмінієвою драбинкою і поплентався до зимарки. Одразу звідти долинув його відчайдушний зойк. Манцев наче божевільний вискочив із хмарки снігу, розмахуючи руками:
— Де моя бляшанка? Хто взяв мої папери?.. Ти, ти вкрав, падлюко!
Він схопив Леві за комір, торсонув з такою силою, — у того злетіла шапка…
Було зрозуміло: неоціненні формули, те, по що прилетів сюди дирижабль, забрав клятий хлопчина. Манцев шаленів:
— Мої папери! Мої формули. Людський мозок не в змозі знову створити це!.. Що я передам Гаріну? Я все забув!..