— Та-ак, — мовив Шельга, — давно б час зрозуміти…
— Не читайте мені моралі… Я призначаю вас губернатором острова з надзвичайними повноваженнями… Спробуйте відмовитися, — квапливо, збиваючись на верхні ноти, закричав Гарін, підбіг до столу, вихопив револьвер. — Отже, коли ні — я стріляю. Згода чи ні?
— Ні, — сказав Шельга, глянувши скоса на револьвер^ Гарін вистрілив. Шельга підняв руку з сигарою до
скроні:
— Негідник!..
— Ага, значить, згода?
— Покладіть оцю штуку.
— Гаразд. (Гарін жбурнув револьвер у ящик).
— Що вам треба? Щоб робітники не висадили в повітря шахти? Добре. Не висадять. Але — умова…
— Заздалегідь згоден.
— Як я був приватною особою на острові, так я і лишаюсь. Я вам не служник і не найманець. Це перше. Усі національні кордони сьогодні ж знищити, щоб ніякого дроту. Це друге…
— Згоден.
— Зграю ваших провокаторів…
— У мене нема провокаторів, — швидко сказав Гарін.
— Брешете…
— Гаразд, брешу. Що з ними? Потопити?
— Сьогодні ж уночі. ‘
— Зроблено. Вважайте, що вони мертві. (Гарін швидко записував олівцем на блокноті).
— Останнє, — сказав Шельга, — зовсім не втручатися у мої відносини з робітниками.
— Невже? (Шельга зморщився, почав злазити зі столу. Гарін схопив його за руку). Згоден. Настане час, — я вам все одно намну боки. Що ще?
Шельга, примружившись, розкурював сигару, так що за димом не стало видно його лукавого обвітреного обличчя з короткими світлими вусиками, з трохи задертим носом. Саме тоді задзеленчав телефон. Гарін взяв трубку.
— Я. Що? Радіо?
Гарін жбурнув трубку і надів навушники. Слухав, гриз ніготь. Рот йому скосило посмішкою.
— Можете заспокоїти робітників. Завтра ми платимо. Мадам Ламоль дістала десять мільйонів доларів. Зараз надсилаю по гроші прогулянковий дирижабль. “Арізона” всього за чотириста миль на північному заході.
— Ну що ж, так простіше, — сказав Шельга. Засунувши руки в кишені, він вийшов.
Зависнувши на стельових ременях так, щоб ноги не торкалися підлоги, замружившись і на секунду затамувавши подих, Шельга ринув униз у сталевій коробці ліфта.
Паралельна шахта охолоджувалася нерівномірно, і від печери до печери доводилося пролітати гарячі пояси, — рятувала тільки швидкість падіння.
На глибині восьми кілометрів, дивлячись на червону стрілку показника, Шельга ввімкнув реостати і спинив ліфт. Це була печера номер тридцять сім. На триста метрів глибше від неї на дні шахти гули гіперболоїди та безперервно лунали короткі вибухи розжареного грунту, який охолоджувало стиснуте повітря. Побрязкували, шурхотіли черпаки елеваторів, що виносили породу на поверхню землі.
Печера номер тридцять сім, як і всі печери далі головної шахти, являла собою нутро залізного клепаного куба. За стінками його випаровувалося рідке повітря, охолоджуючи гранітну товщу. Пояс розплавленої магми, певно, був неглибоко, ближче, ніж це передбачали електромагнітна та сейсмографічні розвідки. Граніт був розжарений до п’ятисот градусів. Коли б зупинилися хоч на кілька хвилин прилади охолодження рідкого повітря, все живе миттю перетворилося б на попіл.
Всередині залізного куба стояли ліжка, лави, вїдра з водою. Після чотиригодинної зміни робітників напівживих укладали на ліжка, перш пЬк підняти на поверхню. Шуміли вентилятори і повітряні труби. Лампочка під клепаною стелею різко освітлювала похмурі, хворобливі, одутлі обличчя двадцяти п’яти чоловік. Сімдесят п’ять робітників сиділи в печерах вище, з’єднані телефонами.
Шельга вийшов із ліфта. Дехто обернувся до нього, але не привітався, — мовчали. Певно, ухвала висадити в повітря шахту була остаточна.
— Перекладача. Я говоритиму по-російському, — сказав Шельга, сідаючи до столу і відсуваючи ліктем банки з мармеладом, англійською сіллю, недопиті склянки вина. (Цим уряд острова щедро забезпечував шахтарів).
До столу підійшов синювато-блідий, під щетиною бороди, сутулий, кістлявий єврей.
— Я перекладач.
Шельга почав говорити:
— Гарін і його справа, — не що інше, як крайня точка капіталістичної свідомості. Далі за Гаріна йти нікуди: насильне перетворення трудящої частини людства на тварин завдяки мозковій операції, відбір обраних — “царів життя”, — припинення розвитку цивілізації. Буржуа поки що ще не розуміють Гаріна, — та він і сам не квапиться, щоб його зрозуміли. Його вважають за бандита і загарбника. Але вони зрештою збагнуть, що Імперіалізм упирається в систему Гаріна… Товариші, ми повинні запобігти най-небезпечнішому моментові: Гарін не повинен з ними порозумітися. Отоді вам буде важкенько, товариші. А ви в оцій коробці надумали вмерти за те, щоб Гарін не сварився- з американським урядом. Як же тепер бути, поміркуйте? Здолає Гарін — погано, здолають капіталісти — погано. Гарін з ними змовиться — тоді гірше нікуди. Ви ще не знаєте собі ціни, товариші, — сила на вашому боці. І через місяць, коли черпаки поженуть золото на поверхню землі, це буде вигідно не Гаріну, а вам, тій справі, котру ми повинні здійснити на землі. Якщо ви мені вірите, але коли вірите — до кінця, завзято, — тоді я — ваш вождь… Обирайте одноголосно… А коли не. вірите…
Шельга замовк, оглянув похмурі обличчя робітників, втуплені в нього некліпаючі очі, сильно почухав потилицю…
— Коли не вірите, — говоритиму ще.
До столу підійшов голий до пояса, весь у сажі, кремезний юнак. Нахилившись, подивився на Шельгу синіми очима. Підсмикнув штани, обернувся до товаришів:
— Я вірю.
— Віримо, — сказали інші. Через багатоверстову гранітну глибочінь долинуло телефонами: “Віримо, віримо”.
— Ну, вірите, то гаразд, — сказав Шельга, — тепер по пунктах: національні кордони до вечора знищать. Зарплату одержите завтра. Гвардійці хай охороняють палац, — ми без них обійдемося. П’ятнадцять провокаторів потопимо, — це моя перша умова. Тепер завдання — якомога швидше пробитися до золота. Правильно, товариші?
Вночі на північному заході з’явилося мандрівне світло прожекторів. У гавані тривожно завили сирени. Вдосвіта, коли море ще лежало в тіні, показалися перші провісники ескадри, що наближалася: високо над островом закружляли літаки, поблискуючи в рожевому світанні.
Гвардійці відкрили були по них стрілянину з карабінів, але незабаром перестали. Купками збиралися жителі острова. Над шахтою все ще курів димок. Били склянки на суднах. На великому транспорті йшло розвантаження-береговий кран викидав на берег навхрест перев’язані тюки.
Океан був спокійний у туманному мареві. В небі співали повітряні гвинти. Зійшло сонце туманною кулею. І тоді всі побачили на небосхилі дим. Він стелився довгою і плоскою хмарою, що тяглася на південний схід. Це підходила смерть.
На острові все завмерло, мовби замовкли птахи, яких привезли з континенту. В одному місці люди побігли до човнів у гавані, і човни, навантажені до бортів, квапливо відпливали у відкрите море. Та човнів не вистачало, острів- як на долоні, сховатися ніде. І жителі стояли закам’янілі мовчки. Дехто лягав обличчям у пісок.
В палаці не було помітно руху. Бронзові ворота замкнуті. Уздовж червонуватих похилих стін походжали, з карабінами за спиною, гвардійці у крислатих високих капелюхах, у білих куртках, розшитих золотом. Осторонь височіла прозора, як мереживо, вежа великого гіперболоїда. Поволока туману, що піднімався, ховала від очей її маківку. Та мало хто сподівався на цей захист, буро-чорна хмара на небокраї була надто предметною і загрозливою.
Багато хто злякано обернувся до шахти. Там заревів гудок третьої зміни. Знайшли час працювати! Хай пропаде золото! Невдовзі годинник на даху замку пробив восьму. І тоді океаном покотився гуркіт — важкі громові перекати, які дедалі наростали. Перший залп ескадри. Секунди чекання, здавалося, розтягліїся в просторі, у звуках снарядів, що летіли.