Останнім зусиллям Янсен вирвав ланцюг, далеко відштовхнув катер, що пахкаЕ, на хвилі, і швидко порачкував уздовж борту до керма.
Описавши круту дугу, катер помчав до вузького виходу з бухти. Навздогін блиснули постріли.
— Трап, чорти солоні! — гаркнув Янсен на катері, що вистрибував під бортом “Арізони”. — Де старший помічник? Спить! Повішу!
— Тут, тут, капітане. Єсть, капітане.
— Рубай канатні Запускай мотори! Повний газ! Гаси вогні!
- Єсть, єсть, капітане!
Мадам Ламоль перша піднялася штормовим трапом. Перехилившись через борт, вона побачила, що Янсен силкується підвестися й хилиться якось набік, судорожно ловить кинутий кінець. Хвиля накрила його разом з катером, і знову виринуло його обличчя, що відпльовувалося, спотворене гримасою болю.
— Янсен, що з вами?
— Мене поранено.
Четверо матросів стрибнули в катерок, підхопили Яи-сена, підняли на борт. На палубі він упав, тримаючись за бік, знепритомнів. Його віднесли до каюти.
Повним ходом, розрізаючи хвилі, занурюючись у водяні провалля, “Арізона” одпливала від острова. Командував старший помічник. Мадам Ламоль стояла поруч нього на містку, вчепившись у поручні. З неї лилася вода, сукня обліпила її. Вона дивилася, як розгоряється заграва (горіли казарми) і чорний дим, прокручений вогняними спіралями, затягує острів. Та ось вона, очевидно, щось помітила, схопила командира за рукав:
— Поверніть на південний захід…
— Тут рифи, мадам.
— Мовчати, не ваше діло!.. Ідіть, стежачи за островом з лівого борту.
Вона побігла до ґратчастої вежки гіперболоїда. Пелена води, котячись од носа палубою, накрила мадам Ламоль, збила з ніг. Матрос підхопив її мокру й оскаженілу від люті. Вона вирвалась, видряпалася на вежку.
На острові, високо над димом пожежі, виблискувала сліпуча зірка, — це працював великий гіперболоїд, намацуючи “Арізону”.
Мадам Ламоль вирішила битися, все одно ніяк не уникнути променя, що хапає з вежі на батато миль. Промінь спочатку стрибав по зорях, по обрію, описуючи за кілька секунд коло в чотириста кілометрів. Але тепер він настирливо намацував західний сектор океану, біг по гребенях хвиль, і слід його позначався густими клубами пари.
“Арізона” йшла повним ходом за сім миль вздовж острова. Занурюючись до щогл у шиплячу воду, злітала шкаралупкою на хвилю, і тоді з кормової вежки мадам Ламоль била у відповідь променем по острову. Вже запалали на ньому подекуди дерев’яні будівлі. Снопи іскор здіймалися високо, наче їх роздмухували гігантські міхи. Заграва кинула відблиски на весь чорний, схвильований океан. І ось, коли “Арізона” піднялася на гребінь, з острова побачили силует яхти, і палюче-біла голка затанцювала круг неї, б’ючи зверху донизу, зигзагами, і удари, зовсім близько, зближуючись, падали то позаду корми, то перед носом.
Зої видавалося, що сліпуча зірка коле їй просто в очі, і вона сама намагалася поцілити дулом апарата у цю зірку на далекій вежі. Шалено тули гвинти “Арізони”, корма оголилась, і судно почало вже хилитися носом, ковзаючи з хвилі. Саме тоді промінь, намацавши приціл, злетів, затріпотів, наче примірявся, і, не вагаючись, почав падати на профіль яхти. Зоя заплющила очі. Мабуть, у всіх, хто на борту був свідком цієї дуелі, завмерло серце.
Коли Зоя розплющила очі, перед нею була стіна води, безодня, куди ковзнула “Арізона”. “Це ще не смерть”, — подумала Зоя. Зняла руки з апарата, і руки її безсило впали.
Коли знову почали підніматися на хвилю, стало зрозуміло, чому поминула смерть. Величезні хмари диму вкривали весь острів і вежу, — мабуть, вибухнули нафтові цистерни. За димовою запоною “Арізона” могла спокійно пливти далі.
Зоя не знала, чи пощастило їй збити великий гіперболоїд, чи тільки За димом не стало видно зірки. Та хіба тепер не все одно… Вона ледве спустилася з вежки. Тримаючись за снасті, ввійшла до каюти, де за синіми занавісками тяжко дихав Янсен. Впала в крісло, запалила воскового сірника, закурила.
“Арізона” відпливала на північний захід. Вітер послабшав, та океан все ще був неспокійний. Багато разів на день яхта надсилала умовні сигнали, намагаючись зв’язатися з Гаріним, і в сотнях тисяч радіоприймачів по всьому світові лунав Зоїн голос: “Що робити, куди йти? Ми на такій-то широті і довготі. Ждемо вказівок”.
Океанські пароплави, перехоплюючи ці повідомлення, квапилися відпливати подалі од страшного місця, де знову з’явилась “Арізона” — “гроза морів”.
Хмари палаючої нафти огортали Золотий острів. Після урагану настав штиль, і чорний дим піднімався до безхмарного неба, кидаючи на воду океану величезну тінь на декілька кілометрів.
Острів видавався мертвим, і тільки з боку шахти, як завжди, весь час поскрипували черепки елеваторів.
Потім серед тиші пролунала музика: врочистий повільний марш. Крізь димову імлу можна було бачити сотні дві людей: вони йшли, підвівши голови, їхні обличчя були суворі й рішучі. Попереду четверо несли на плечах щось загорнуте в червоний прапор. Вони зійшли на скелю, де височіла гранчаста вежа великого гіперболоїда, і край її підніжжя поклали довгий згорток.
Це було тіло Івана Гусєва. Він загинув учора під час бою з “Арізоною”. Видряпавшись, мов кіт, зовні ґратчастими кріпленнями вежі, він увімкнув великий гіперболоїд, намацав “Арізону” серед величезних хвиль.
Вогняний шнур “Арізони” танцював по острову, підпалюючи будівлі, зрізав ліхтарні стовпи, дерева. “Гадюка”, — шепотів Іван, обертаючи дуло апарата і так само, як під час письмового уроку, коли Тарашкін вчив його грамоти, допомагав собі язиком.
Він спіймав “Арізону” на фокус і бив променем по воді позаду корми й перед носом, зближуючи кут. Заважали хмари диму від цистерн, що спалахнули. Раптом промінь з “Арізони” перетворився на сліпучу зірку, і вона, сяючи, вжалила Івана в очі. Прошитий наскрізь променем, він упав на кожух великого гіперболоїда…
— Спи спокійно, Ванюшо, ти вмер як герой, — сказав Шельга.
Він опустився перед тілом Івана, відгорнув край прапора і поцілував хлопчика в чоло.
Труби заграли, і двісті чоловік заспівали “Інтернаціонал”.
Трохи часу по тому із клубів чорного диму вилетів двомоторний потужний аероплан. Набираючи висоту, він повернув на захід…
— Усі ваші розпорядження виконано, пане диктатор…
Гарін замкнув вихідні двері на ключ, підійшов до плоскої книжкової шафи і праворуч од неї провів рукою. Секретар сказав усміхаючись:
— Кнопка потаємних дверей ліворуч, пане диктатор…
Гарін швидко, здивовано глянув на нього. Натиснув кнопку, книжкова шафа тихо відсунулася, відкриваючи вузький прохід у потаємні кімнати палацу.
— Прошу, — сказав Гарін, пропонуючи секретареві пройти туди першому. Секретар зблід. Гарін з крижаною ввічливістю підняв променевий револьвер на рівень його лоба. — Розсудливіше скорятися, пане секретар…
Двері з капітанської каюти відчинено навстіж. На койці лежав Янсен.
Яхта ледве посувалася. Серед тиші чути, як розбивалась об борт хвиля.
Бажання Янсена збулося, — він знову був в океані, один з мадам Ламоль. Він знав, що помирає. Кілька днів боровся за життя, — наскрізна кулева рана в живіт, — і, нарешті, затих. Дивився на зорі через відчинені двері, звідки линуло повітря вічності.
Знадвору, з’явившись тінню на зорях, увійшла мадам Ламоль. Схилилася над ним. Спитала пошепки, як він себе почуває. Він відповів рухом повік, і вона зрозуміла, що він хотів їй сказати: “Я щасливий, ти зі мною”. Коли у нього кілька разів, хапаючи повітря, судорожно піднялися груди, Зоя сіла біля койки і не ворушилася. Певно, сумні думки обсіли її.