На відміну від майже всіх учнів, Аеніль завжди носила з собою у торбині все необхідне для занять на цілий день. Вона не наважувалася залишати свої речі в учнівській, як решта. Та й просто любила цю торбинку, яку пошила власноруч. Ембла на питання чомусь не поспішала відповідати. Вона замислилася над чимось іншим.
При Еліні розмова між подругами не дуже клеїлася. Ембла задумливо дивилася у вітражі над виходом з вестибюлю у двір. Аеніль спостерігала, як Еліна зосереджено шкрябає роботу. Їй дуже хотілося допомогти. Хотілося, щоб одногрупниця перейшла з боку її умовних ворогів на бік її умовних друзів. Еліна, проте, такими високими матеріями не переймалася. Її більше цікавило, скільки існує рівнів захисту у людини, адже це було потрібно для домашнього завдання. Мабуть, не менше, ніж зморщок на її чолі, що з’явилися під час роздумів над цим питанням.
Так вони й просиділи усю перерву в мовчанці, кожна думаючи про своє. На урок дівчата теж йшли разом. Еліна ще раз стримано подякувала Аеніль, коли повертала їй речі.
Маленький клас, де майстер Теосогіус Теїр проводив практичні заняття з чарівного захисту, теж знаходився у підвалі. Ці уроки були для Аеніль пеклом, хоч як майстер не намагався їй допомогти і захистити. Але сьогодні вона була радісною, бо мала привід відпроситися з уроку.
— Відвідати батьків? — неуважно перепитав майстер, порпаючись у своїх паперах.
Аеніль ствердно кивнула.
— Так… Це добре… Тобі щастить, що твої батьки тут працюють, більшість учнів не бачать своїх до закінчення Академії. А ти можеш зустрічатися з ними аж двічі на семестр. І скільки завгодно на канікулах. Звичайно, можеш іти…
Майстер бубнів собі під ніс так нерозбірливо, що Аеніль доводилося прислухатися з усіх сил, аби почути, що він говорить. Їй зовсім не сподобалося його «аж двічі на семестр». Вона не вважала, що це багато.
— Дякую, — радісно промовила вона.
Майстер несподівано подивися на неї. Здавалося, він щойно її побачив. Неуважно кивнув і знову повернувся до паперів.
Майстер Теїр був невисоким повним чоловіком з рідким сивим волоссям. Його водянисті очі, здавалося, дивляться короткозоро й неуважно. Він завжди був настільки заглиблений у свої роздуми, що часто не помічав, що робилося під його носом. Принаймні, учні вважали, що не помічав.
Вчитель часто говорив зовсім не те, що сподівалися почути, давав відповідь, коли про саме питання вже всі забували. Але сьогодні Аеніль пощастило, бо він відповів їй одразу. Вона вибігла з класу й радісно побрела коридорами.
Насправді їй було зовсім не обов’язково відпрошуватися із заняття. Вона могла прийти і після нього. Але таку нагоду дівчинка втрачати не хотіла. Проте тепер їй треба було тинятися десь півгодини, бо до батьків ще йти рано, вони зараз зайняті, і її просто не пропустять у викладацьку частину замку.
Дівчинка піднялася на перший поверх і вийшла на довгу галерею, що обрамлювала внутрішню сторону замку. Хоча погода сьогодні була похмура, але, у порівнянні з підземеллями, їй здавалося, що вона потрапила в інший світ. Заняття вже почалися, й учнів ніде не було. Аеніль весело йшла, вдихала свіже повітря на повні груди і мугикала собі під ніс якусь мелодію.
Несподівано вона побачила у галереї ще когось. Мелодія обірвалася на півноті, й Аеніль підозріло оглянула фігуру в учнівській мантії, що стояла за однією з колон. Дівчинка підійшла й зупинилася за кілька кроків від учня. Постать не звернула на неї уваги, вона стояла, притулившись плечем до колони, спиною до Аеніль.
Аеніль кашлянула. Спершу постать не відреагувала, але за кілька хвилин повільно обернулася. Це була учениця, але обличчя її не було видно. Його приховував каптур та ще якісь чари, через що навіть пряме світло давало змогу побачити лише розпливчаті контури.
— Чого ховаєш обличчя? — підозріло запитала Аеніль. — Що, хтось наклав прищаве закляття? — Вона засміялася, але у відповідь почула лише якесь загрозливе шипотіння.
Фігура випрямилася і стала прямо перед дівчинкою. Аеніль добряче злякалася. Відступати вона не любила, проте позадкувала до дверей якогось класу і взялася за ручку. Там йшло заняття. Якщо ця ненормальна спробує на неї напасти, то вона зможе туди забігти і викладач її захистить.
— Що таке? — у голосі Аеніль був одночасно і гордий виклик, і страх. — Справа не в прищах? Якийсь інший жарт? Чи ти просто вродилась бридкою? — Вона захихотіла, але якось невесело… Слова вирвалися самі собою, Аеніль не хотіла її ображати, адже сама знала, як це.