— Не твоя справа, — відказала дивна учениця. Від цих слів душа Аеніль впала у п’яти, а рука мало не повернула ручку класу… Такого голосу їй ще не доводилося чути. Пронизливо холодний, шиплячий, як у змії, він немов вповзав у її душу.
Проте учениця помітила рух незнайомки і відійшла. Зрозуміло, що вона боялася, аби Аеніль не зайшла до класу. Дівчинці це додало трохи впевненості. Вона відійшла від дверей, гукнула:
— Бридка посіпако Темних, тут тобі не сховатись.
Силувано засміялася і побігла назад до виходу з галереї. Але її вух сягнула відповідь:
— Беззахисна каліко, тебе й служник зможе…
Це змусило Аеніль бігти швидше. Вона була рада, що не почула кінця образи. Її щоки палали від гніву й сорому. Так паскудно їй не було вже кілька тижнів. Навіть минулої суботи, коли Савлій зачинив її на ніч в найбруднішому туалеті школі. Одна викладачка знайшла її тільки під ранок.
У глибині душі Аеніль розуміла, що сама винна, бо треба було поводитися ввічливіше. Але не хотіла собі у цьому зізнаватися.
Дівчинка зайшла до порожнього вестибюлю й піднялася головними сходами на другий поверх. Праве крило замку вважалося учнівським, бо там розміщені навчальні класи та кімнати учнів. А в лівому жили й працювали викладачі, магістранти та посли різних держав. До останніх належали батьки Аеніль. Вони були послами від королівства Ерлі.
Охоронці на вході до «викладацького» крила уважно розглянули посвідчення Аеніль і пропустили її. Хоч якими плутаними були коридори у цій частині замку, Аеніль не забувала шлях до кімнат батьків, відколи її провели першого разу.
Невдовзі вона була перед великими, інкрустованими сріблом дверима. Неподалік були інші, з написом «Представництво Ерлі». Там були кабінети її батьків. Але зараз вона стукала у кімнати, де вони жили. Неприємне відчуття від зустрічі з дивною ученицею зникло, тепер її душа була переповнена радістю.
Відчинила їй старенька служниця, Аеніль пам’ятала її ще з тих часів, коли вони жили вдома. Жінка вклонилася дівчинці й пропустила її у маленький передпокій. У батьків було лише чотири кімнати: зала, дві спальні та бібліотека. Удома вони мали величезний маєток на кілька десятків кімнат. Однак тут було якось затишніше. Усе заставлене витонченими меблями, зовсім не такими грубими, як всюди в Академії. Усі стіни й підлоги вкриті пухнастими килимами, а полиці заставлені різними вазами, кубками та іншими дорогоцінними сувенірами.
Батьки Аеніль були багатими, можливо, дівчинка була багатшою за всіх своїх одногрупників, навіть за Емблу, яка мала титул графині. Від цього багатства їй перепадало все, що завгодно. Хоч і доводилося обмежуватися жорсткими правилами Академії. Усередині замку забороняється користуватися грошима, тут нічого не продається і не купується. Проте їй потрібні були не дорогі подарунки, а зовсім інше.
— Сеньйор і сеньйора відсутні, їх терміново викликали на зустріч з керівництвом. Вони просили передати, що постараються повернутися до вечері, — повільно промовила служниця.
Усю радість Аеніль немов вітром здуло. На очах виступили сльози. Вона так довго чекала на цю зустріч, приготувала усім дарунки. Так чекала, що зараз з сусідньої кімнати вийде мама чи тато і вона зможе кинутися їм на шию і міцно обійняти. Але їх не було. Не було їх і попереднього разу сім тижнів тому. Вона не бачила їх з літа. А це остання нагода зустрітися у цьому році.
— А Іно є? — з тривогою спитала Аеніль.
— Так, звичайно, — підбадьорливо усміхнулася служниця. — Вона з ранку на тебе чекає і кожну хвилину мене перепитує, коли прийде сестричка.
У Аеніль знову потепліло на душі. Служниця промовила:
— Та й не треба так переживати, сеньйорито, батьки сказали, що обов’язково вирвуться з наради на вечерю. Вони теж дуже за вами скучили й давно хочуть побачити.
Жінці хотілося заспокоїти дівчинку, але Аеніль вже не звертала уваги на ці слова. Вона чула їх надто часто, ще коли вони жили вдома. Дівчинка була вдячна служниці за підтримку, це була хороша і добра жінка. Але слів було замало.
З тихим скрипом відчинилися великі двері до однієї зі спалень. Вся увага Аеніль була звернена туди. Вона завмерла з радісним блиском у очах. Навіть подих затамувала.
З-за дверей нерішуче виступила маленька п’ятирічна дівчинка. Вона зробила кілька невпевнених кроків уперед, обмацуючи лівою рукою двері й стіну. Її обличчя просто сяяло від радості. Тільки блідо-сині очі з прямим, незворушним поглядом чомусь завжди виглядали сумно і тривожно. Іно не крутила головою, але було зрозуміло, що вона вивчає кімнату, прислухається. Аеніль була повністю нерухома, навіть очима не кліпала.