Аеніль з Нітетіс здивовано зупинилися на порозі вітальні. У ній нікого не було, за виключенням Ембли, що гортала книжку у дальньому кутку.
Нітетіс перша зрозуміла, у чому справа, ляснула себе по голові і вигукнула:
— Змагання! Зараз же йдуть змагання, як ми могли забути? Ходімо повболіваємо за наше відділення!
— А… Я теж забула… — нерішуче сказала Аеніль. — Але не піду, мене це не цікавить.
— Ну, як хочеш. У наших справді жодних шансів… Але я побігла. — І Нітетіс справді вибігла з вітальні.
На дверях вона мало не зіткнулася з Еліною. У тої був трохи роздратований вигляд і Нітетіс не стала переконувати її піти. Дівчина знала, що Еліна належить до тих кількох осіб з курсу, які ігнорують спортивні змагання і не відвідують відповідні заняття.
У Еліни було з собою кілька книг. Вона збиралася позайматися, можливо, разом з Емблою, але присутність Аеніль перебила ці плани. Еліна пішла в протилежний від дівчат бік і розташувалася там.
— Що робиш? — спитала Аеніль у Ембли.
— Роблю домашнє з історії чарів. — Вона глянула у бік Еліни. — А вона хотіла, щоб я їй допомогла. У неї проблеми з історією.
— То допоможи, — відгукнулася Аеніль. — Я почекаю.
— Не хочу, я вже втомилася, — неохоче сказала Ембла. — Нехай сама вчить, їй корисно.
— Тобто?
— Якби вона менше бігала невідомо де, то й оцінки в неї були б кращі. Вона навіть у вітальні рідко з’являється, не те що в бібліотеці.
— Я б не сказала, що…
— Та ти нічого не знаєш. Бродить десь по півдня парком чи забороненими частинами Академії, начебто у пошуках натхнення.
— Звідки ти це знаєш? — здивовано запитала Аеніль.
— Вона сама мені говорила, — захихотіла Ембла. — По секрету.
Еліна кинула на дівчат зневажливий та насмішкуватий погляд і вийшла з вітальні. Відчула, що говорять про неї.
— А… Якщо це таємниця, то, може, не треба було… — нерішуче почала Аеніль.
— Що? Ти ж моя подруга!
— Ну, так…
Аеніль не дуже подобалося обговорювати одногрупників за спиною. І вона завжди ніяковіла, коли їй розповідали чужі таємниці.
А Ембла постійно це робила, їй чомусь усі довірялися.
— А як там в тебе з руками? — Аеніль спробувала перевести розмову. — Вже все гаразд? Більше не болять?
— Ну… — Ембла враз спохмурніла. — Вже не болять, хоч іноді трохи поболюють…
— То все нормально?
— Та ні… Я ж кажу, що поболюють. Та ще ці сни…
— Сни? Які?
Ембла змовкла. Вона явно не хотіла цього говорити.
Аеніль терпляче чекала, і дочекалася. Подруга підняла на неї очі, сповнені тривоги і страху:
— Вони мені вже давно сняться. І після них трапляються дивні речі… Той же біль в руках. Мене це лякає.
Ембла знову опустила погляд.
— А що в тих снах? — обережно запитала Аеніль.
— В снах… Я кудись йду, щось роблю…
Ембла здригнулася, а Аеніль мало не підскочила з переляку. Одна з книг, необачно залишена Еліною на краю столу, впала. Після мовчанки, коли Ембла підсунула крісло ближче до Аеніль, вона продовжила:
— Найстрашніше, що мені здасться, ніби я й справді туди ходила… Вранці я просинаюсь зовсім розбита, у мене все тіло болить. Іноді на руках чи ногах синці, подряпини… Аеніль, я боюсь, — Ембла була готова заплакати.
Розповідь налякала Аеніль більше, ніж саму Емблу. Вона обійняла подругу і твердо сказала:
— Тобі необхідно піти в лікарню. І звернутися до когось з викладачів.
— Я боюсь… Раптом я захворіла? Ходжу кудись уві сні, і сама не знаю куди… — Ембла заплакала. — Я боюсь про це дізнатися.
Аеніль не знала, що сказати. Потім таки вимовила:
— Я впевнена, що ти нормальна. Я ж тебе добре знаю. А сни… Це можуть бути якісь темні чари. У нас в Академії такого повно. Хтось міг накласти на тебе закляття. Тобі обов’язково треба піти в лікарню.
— Я… подумаю… Мабуть… Ти ж підеш зі мною?
— Обов’язково!
Ембла піднялася з наміром іти у свою кімнату. Але потім тихо промовила до Аеніль:
— Знаєш… Мені часто сниться, як я спускаюсь в один таємний хід. Раніше я думала, що то просто сон і такого ходу не існує… Але це не так. Це той хід, який ми бачили тоді в жіночому туалеті.