Аеніль відразу піднялася на ноги і стала пригадувати хоч якісь атакуючі закляття. Вона відчувала незмірну вдячність до тієї учениці, завдяки якій хлопцям не вдалося помилуватися нижньою білизною Аеніль.
— Ну все, ти догралась! — люто вигукнув один з хлопців до незнайомки, коли вони нарешті вибралися з імли. — Нас уже задовбав твій жалюгідний туман, якщо це все, на що ти здатна…
Але його змусила змовкнути звичайна книжка, яка боляче вдарила його по голові. Аеніль жбурнула її, підсиливши політ чи не єдиним відомим їй заклинанням — підсилювальним.
Хоч Аеніль відчувала, що ця сутичка погано закінчиться для них обох, але стримати себе не могла. Вона вся палала від гніву й бажання помститися і за себе, і за незнайомку. І від розуміння власної безпомічності її гнів тільки зростав, одночасно зі страхом та відчаєм.
Хлопці розлютилися не на жарт. Адже вона напала в той момент, коли у них зник чарівний захист перед їхньою власною атакою. Вони обоє обернулися до Аеніль і стали готуватися до якогось сильного спільного закляття. Дівчинка зіщулилася від страху. Вона намагалася позбутися злості, яка палала всередині, щоб хоч трохи відновити свій захист, але їй це не вдавалося. Аеніль зовсім не вміла керувати власними емоціями.
З рук хлопців вилетіла велетенська вогняна куля. Аеніль перелякано відступила, але помітила, що незнайомка кинулася до неї і закрила її собою.
Вперше в житті Аеніль побачила, як діє справжній чарівний захист. Куля врізалася у повітря перед незнайомкою. Навсібіч посипалися іскри. Куля зросла мало не вдвічі і відбилася назад з блискавичною швидкістю. Хлопці такого не чекали і ухилитися не встигли. Від удару вони попадали, відлетівши на десяток кроків. У кімнаті запахло смаленим. Обгоріли їхні мантії та кілька стільців.
Не чекаючи, доки вони отямляться, обоє дівчат вискочили з кімнати і побігли до замку. Зупинилися вони лише в якомусь тихому коридорі на безпечній відстані від галереї.
— Дякую тобі, — сказала Аеніль, мало не задихаючись від бігу.
— Я тобі теж. — Через біг незнайомка говорила зовсім нерозбірливо, ці слова ледь можна було розібрати крізь шипіння.
Аеніль зрозуміла, що шипіння виникає через дихання дівчини. Вона і сама дещо хрипко дихала, бо у неї були хворі легені, як і в багатьох дітей її віку, що родом з Ературського півострова. Це був наслідок епідемії, котра охопила ті країни років десять тому. Однак дихання дівчини було зовсім інакше.
— Я Аеніль. З першої групи алхіміків, перший курс.
— Я з відділення чародійства, — нерішуче промовила дівчина. — Третя група, перший курс. Гелео.
Аеніль здивувалася, що така доросла дівчина (судячи зі зросту, їй було років сімнадцять) навчається тільки на першому курсі.
— Вибач, що попереднього разу тебе образила. Не знаю, що на мене найшло… — винувато промовила Аеніль.
Гелео невиразно стенула плечима.
— Але чому?.. Чому ти ховаєш обличчя?
Гелео якусь хвилину повагалася, а потім скинула каптур. У Аеніль розширилися очі від здивування і страху.
— Що… Що це з тобою?
Гелео усміхнулася і тихо промовила:
— Нічого. Я такою і повинна бути.
— Тобто… — до Аеніль нарешті дійшло. — Ти не людина?
— Я лебенійка. Тому й ношу цей каптур з наказу викладачів. І не даремно. Тут не дуже люблять не-людей, — сумно відказала Гелео.
— Так, не люблять, — задумливо підтвердила Аеніль. — Але й нормальних людей часто теж не люблять.
— Я бачу, — співчутливо сказала лебенійка. — Мені вже чимало діставалося, але ще ніхто не змушував чистити туалети цілу ніч. І не намагався принизити так, як тебе сьогодні.
Аеніль почервоніла і сказала:
— Насправді він мене просто зачинив у жіночому туалеті. Мені довелось там цілу ніч сидіти, але я нічого не чистила. То він збрехав.
— Зрозуміло, — усміхнулася Гелео. — Ну, мені пора йти, бо вже пізно, зустрінемось згодом.
Вона пішла у напрямку сходів, але за кілька кроків зупинилася, обернулася і додала:
— І я не хотіла образити тебе тоді… Мені й досі соромно за те, — вона схилила голову і зникла за поворотом.
— Та нічого, — пробурмотіла про себе Аеніль.
У вітальню вона повернулася з радісним виглядом. Був уже пізній вечір, і тут майже нікого не було. Лише Нітетіс сиділа в одному з крісел із зосередженим виразом.
— Чому не спиш? — запитала в неї Аеніль.
— Та вже йду. Просто не знаю, що сказати майстру Елітісу. Мені не вдалося знайти одну ученицю, щоб віддати запрошення. Вона з третього курсу, одногрупниця Анахарсія.
При цьому імені настрій у Аеніль погіршився.