Нітетіс показала пергамент із запрошенням Аеніль.
— Мені так хотілося виконати доручення майстра, але не вдається. Цю дівчину вже кілька тижнів не бачили на заняттях. Анахарсій каже, що в неї індивідуальний графік і її дуже складно знайти. Доведеться повернути запрошення Елітісу, — розчаровано завершила Нітетіс.
Аеніль глянула на картку.
— Оріона Стесагор, — випередила її погляд Нітетіс. — Онука котрогось з викладачів.
Аеніль відвернулася, бо зблідла й затремтіла, і не хотіла, щоб це побачила подруга. Потім швиденько пішла в свою кімнату. У Аеніль була хороша пам’ять на імена…
У четвер перед заняттям з історії Ери Ембла, котра раніше завжди була на перервах з Аеніль, пішла у лікарню. Вона вже кілька разів цього тижня туди ходила на вимогу цілителя. Аеніль розуміла, що з Емблою щось серйозне, але так і не наважилася її розпитати.
Аеніль сиділа сама в кутку й розкладала від нічого робити картки. Грала у Гру сама з собою. Вона відчула, що до неї хтось йде, і швиденько згорнула усю колоду. Дівчинка боялася, що то був Савлій, який запросто міг забрати картки собі. А вони були для неї особливо цінні, бо подаровані сестрою. Проте це був не Савлій. До неї нерішуче підійшов Леонт.
— Я хотів запитати, — незвично тихо і невпевнено почав він.
З усіма іншими він говорив впевнено і навіть зухвало, тільки Аеніль доводилося вслухатися, щоб розібрати його бурмотіння. І це її дратувало.
— Що? — нетерпляче сказала вона.
— Ти прийматимеш участь у конкурсі? З нашої групи вже записалися Еліна і Нітетіс. А ти?
— У якому конкурсі? — недовірливо перепитала Аеніль. Вона завжди боялася чергових розіграшів, хоча від Леонта ніколи їх не отримувала.
— Е… Ну конкурс краси. Найгарнішої учениці Академії.
Аеніль награно пирхнула і відвернулася.
— Ні? Жаль… Мені здається, що ти зайняла б високе місце, — розчарований Леонт повернувся до своїх друзів.
Добре, що він не бачив обличчя Аеніль, коли вона відвернулася. Дівчина знала про цей конкурс із самого початку. І не одного вечора мріяла про участь в ньому. Однак було неважко уявити реакцію Савлія, якби вона записалася. Їй би просто життя не було. Та й Ембла б на неї образилася, бо не раз насмішкувато відгукувалася про цей конкурс. Мовляв, раз він організовується старшокурсниками і магістрантами, а не викладачами, значить, це повна дурниця. Аеніль так не думала, бо й викладачі будуть присутні на конкурсі. Але страх насмішок, і, ще більше, страх повного провалу, заважали їй прийняти у ньому участь.
У цю мить до учнівської зайшла Ембла, що відволікла її від сумних думок.
— Бачу, Леонт знову крутиться коло тебе, — саркастично відмітила вона, коли підійшла.
Аеніль зневажливо чмихнула і сказала:
— Він питав, чи я братиму участь у конкурсі.
— І що ти сказала? Ти ж не будеш? — усміхнулася Ембла.
— Та ні, — невесело відповіла Аеніль.
Ембла вловила цю інтонацію і перепитала:
— А хотіла б?
— Не знаю…
— Я б теж не проти, якщо чесно, — тихо сказала Ембла. — Але боюсь, що займу останнє місце. Тому краще не приймати участь взагалі.
— Я теж так думаю, — Аеніль зраділа, що Ембла її зрозуміла.
На головній вежі вдарив дзвін, що означало початок уроку, і всі покинули учнівську.
Аеніль з Емблою вийшли останні й одразу пожалкували, що так зробили, бо біля виходу на них зі зловіщими усмішками очікували Савлій із Анахарсієм. Якщо Аеніль, звикла до їхніх чіплянь, лише стисла зуби й міцніше притисла торбинку до грудей, то Ембла перелякалася не на жарт, бо з нею таке траплялося рідко.
— Так, — весело сказав Анахарсій. — Хто тут у нас? Чотироока всезнайка!
Він зірвав окуляри з Ембли і став їх розглядати, час від часу відпускаючи жарти на адресу дівчини. І він, і Савлій ігнорували Аеніль. Схоже, сьогодні вони збиралися посміятися лише з Ембли.
А та мовчки стояла з червоним чи то від сорому, чи то від люті обличчям. Аеніль хотіла їй якось допомогти, але боялася зробити і крок назустріч. Навіть дихати намагалася беззвучно, хоч у неї це ніколи не виходило.
— Віддай, — слабко сказала Ембла.
— Ха, хто так просить? Треба сказати: «Великий майстре Анахарсіє, віддайте, будь ласка, вашій жалюгідній рабі ці склянки». — Вони з Савлієм засміялися, а Ембла опустила голову ще нижче. Вона ледь стримувала сльози.
Аеніль кляла себе, що не знаходить сил порятувати подругу. Куди й поділося те завзяття, що допомогло їй підтримати лебенійку. Зараз їй хотілося зникнути від сорому. Особливо, коли вона бачила, як Ембла короткозоро жмуриться. Подруга майже нічого не бачила без окулярів. Це нагадало Аеніль сестру, і на чолі дівчини виступив піт.