Анахарсій натягнув окуляри і прикинувся сліпим:
— Ой, я нічого не бачу. Ці склянки щось на мене не діють, мабуть, вони годяться тільки для малих прищавих дівчаток.
Вони з Савлієм знов зареготали, а Ембла вже не витримала і заплакала. Аеніль теж помітила, що саме сьогодні у подруги з’явилося кілька ледь помітних прищиків. Ембла дуже переживала через свій зовнішній вигляд, тому Аеніль розуміла, як їй зараз.
— Ану примір, — Анахарсій простягнув окуляри Савлію.
Аеніль оглянула коридори — чи є хтось поблизу, хто б припинив усе це. Однак у переходах були лише поодинокі учні, що поспішали на заняття, яке вже розпочалося. Вона здивувалася, коли побачила, що віддалік стоїть Еліна й за всім спостерігає. На мить у Аеніль зажевріла надія, але з іронічного вигляду одногрупниці було зрозуміло, що допомагати та не збирається.
— На мене великуваті, — пирснув зі сміху Савлій, коли окуляри сповзли йому на кінчик носа.
Він віддав окуляри Анахарсію. Той саме думав, що робити з ними далі, коли двері сусіднього класу відчинилися і звідти вийшов розлючений майстер Елітіс. Він про щось завзято сперечався з молодою червонощокою викладачкою. Це була майстриня Лікофрон, вона викладала алхімію у третій та другій групах. Під час жвавої розмови у неї завжди червоніли щоки.
Хоч майстер Елітіс і був зайнятий розмовою, але краєм ока помітив ситуацію з Емблою. Він ковзнув по ній поглядом, а потім перевів його на Аеніль. Цього разу та не уникала його очей, а намагалася усім своїм безпомічним виглядом показати, що потребує допомоги.
Майстер Елітіс зупинився і спитав:
— Що тут відбувається? Чому ви не на занятті?
— Нічого, — спокійно відповів Анахарсій. — Ми вже йдемо.
Він скористався тим, що майстер дивився на Аеніль, зовсім не зважаючи на її подругу, і кинув окуляри Емблі. Вона помітила це, але, зрозуміло, не змогла їх зловити. З тихим дзенькотом вони упали на підлогу і розбилися. Анахарсій стримав усмішку і швидко пішов з Савлієм до класів. Майстер байдуже зиркнув на рештки окулярів, потім знову на Аеніль і пішов з Аделіною Лікофрон у інший бік.
У Аеніль виступили на очах сльози. Чому? Чому ніхто їм не допоможе? Вона підняла розбиті скельця, визбирала рештки скла й простягнула Емблі. Та взяла їх і поклала у кишеню мантії. Вона витерла сльози і тихо сказала:
— Ходімо вже, а то отримаємо мінусові бали за запізнення.
Аеніль кивнула, ледь стримуючи сльози від такого незвично тихого і слабкого голосу подруги.
Аеніль довелося узяти Емблу за руку і підтримувати її на сходах, щоб та не спіткнулася. Це знову нагадало їй сестру.
Вони запізнилися на урок, але мінусових балів не отримали. Історію викладав майстер Амасіс Зевксідем — батько Нітетіс і Леонта. Це був радісний повний чоловік з лисиною на чорнявій голові. Він дуже відрізнявся від більшості викладачів Академії, що були похмурі та серйозні.
— Що, дівчатка, заблукали? — іронічно прокоментував він їхнє запізнення.
Проте це була не жорстка насмішка, яких Аеніль не раз зазнавала від майстра Елітіса та інших викладачів. Це було сказано тепло і добродушно.
— Пора вже б вивчити наші підземелля, півсеместру минуло. Сідайте.
Вони сіли разом за останню парту. Ембла мало не спіткнулася через підніжку Савлія, але він в останню мить прибрав ногу і лише стиха загиготів. Хлопець не хотів занадто ворогувати з Емблою, бо вона давала йому іноді списувати.
— Отже, як я говорив, у середині Четвертої Епохи в Межиріччі розпочалося нове повстання. Воно охопило південний захід країни, і в результаті бунтівний регіон Солонь остаточно відколовся від Імперії…
Цього викладача і Аеніль, і Ембла слухали уважно, бо, попри нудний предмет, розповідав він цікаво: активно жестикулював, наводив різни приклади, історії й жарти по темі і таке інше.
Майстра Зевксідема слухали майже всі — а це була лекція для усього курсу, а не лише для відділення алхіміків. Еліна з сердитим виразом мусила вислуховувати шепотіння Мілона Діакторіда з другої групи, що сидів поруч з нею. Савлій із Тімом, як завжди, непомітно грали у картки під партою. І ще Сабілла, вкрай неохайна дівчина з другої групи алхіміків, постійно крутилася, жбурляла у повітря паперові кульки й абсолютно не зважала на слова майстра. Виникало враження, що вона взагалі не розуміє арніонської.
Аеніль не раз придивлялася до цієї дівчини — так сильно вона відрізнялася від решти учнів. Здавалося, та ніколи не відвідувала ванних кімнат — у дівчинки було брудне, зліплене волосся, що нагадувало бур’ян у неї на голові. Брудні руки, немов вона постійно порпається у землі. Про заляпаний і потертий одяг, драну мантію взагалі краще не згадувати. Запах її поту було добре чути і на чималій відстані від неї. Але при цьому вона не випромінювала загрозу, як можна було сподіватися. Хоч у ній відчувалась якась прихована сила, мало хто наважувався її чіпати. З нею і не спілкувався ніхто, та вона цим не переймалася. Бо й сама ні з ким не намагалася говорити. Її «спілкування» зводилося до грубих образ і кпинів на адресу всіх, хто траплявся на її шляху.