— Чому? — здивувалася Нітетіс. — Це ж так рідко буває. Батько казав, що такий концерт відбувається лише раз у семестр.
— Вони зараз дуже зайняті, — неохоче відповіла Аеніль. — У них там якісь важливі переговори.
— Зрозуміло. Шкода. Я тебе розумію: до нас з Леонтом батько якось запізнився на день народження. Було невесело.
Аеніль хотіла сказати, що запізнитися і не прийти — це різні речі, але стрималася. Нітетіс відчувала, що для подруги ця розмова неприємна, тому не стала більше говорити.
Вони так і просиділи у тиші до появи решти учнів. Але Аеніль зараз не хотіла бачити ні Емблу, ні інших, тому відразу полишила вітальню.
Дівчина піднялася на одну з веж, куди дозволялося ходити учням, і, щільніше загорнувшись у мантію, стала дивитися на гори на горизонті. Вона дуже швидко промерзла до кісток, але спускатися не хотіла.
На сходах почулися кроки. Аеніль повернулася і побачила Нітетіс.
— Ось ти де, — сказала та. — Я тебе всюди шукала.
— А що? — несподівано для самої себе різко відповіла Аеніль.
— Та ні, нічого, — знітилася Нітетіс. — Я тобі не завадила?
— Ні, ні, — поспішила виправитися Аеніль.
— Просто там дуже шумно. Всі набридають з питаннями. А я й так як на голках, хочеться спокою, — виправдувальним тоном проказала Нітетіс.
— Так, це заважає.
Дівчатка трохи постояли, а потім стали походжати вздовж огорожі, щоб зігрітися. Коли вони підійшли до сходів униз з іншого боку круглого майданчика, то побачили дівчину, що сиділа там спиною до них. Аеніль спробувала втримати Нітетіс, щоб та не підходила, але Нітетіс прошепотіла:
— Це ж Еліна!
І, перш ніж Аеніль змогла завадити, пустотливо пішла до одногрупниці. Аеніль залишилася стояти і сердитися на себе. Їй зовсім не хотілося, щоб Нітетіс так різко втручалася в Елінину самоту. Аеніль так і не зрозуміла, чому Еліна плакала попереднього разу.
— Привіт! — голосно і радісно сказала Нітетіс і обійняла за плечі Еліну.
Та від несподіванки підскочила і відштовхнула Нітетіс, але, коли побачила, хто це, то сердитий вираз обличчя змінився на вимушену усмішку. Аеніль з полегшенням помітила, що Еліна цього разу не плакала. Отже, не так страшно, що Нітетіс її перервала.
— Це ти… — промовила Еліна. — Тільки не роби так більше.
— Добре, — усміхнулася Нітетіс. — А що ти тут робиш?
— Е… — Еліна ледь помітно почервоніла.
Аеніль бачила, що Еліна тримає за спиною шматок полотна і пензель. А на сходах, де вона сиділа, лежали розкидані масляні фарби та інші малярські причандалля. Еліна побачила, що Аеніль на неї дивиться, й кинула у відповідь ворожий погляд. Аеніль підозрювала, що тепер Еліна вважатиме її винною у тому, що вони з Нітетіс завадили малюванню.
— Малюю, — нарешті видушила з себе Еліна.
Вона зрозуміла, що приховати це неможливо і дівчата вже все побачили. Достатньо було й одного різкого запаху фарб.
— А що саме? Можна глянути? — не вгавала Нітетіс.
Обличчя Еліни враз спохмурніло і вона холодно відказала:
— Ні. — Проте, коли побачила здивування в обличчі Нітетіс, швидко додала вже більш м’яким тоном: — Незавершені картини не можна показувати, це поганий знак.
Як не як, а Нітетіс була найближчою подругою Еліни, тому остання не могла дозволити собі поводитися з нею грубо.
— А, зрозуміло. Ну добре, ми не будемо тобі заважати.
— Та ні, можете тут залишатися, я вже йду, — сказала Еліна і швидко зібрала свої речі.
Вона пішла до виходу з іншої сторони вежі і, коли проходила повз Аеніль, то злісно прошепотіла:
— Ти заплатиш за це.
Аеніль спершу здалося, що вона не розчула, і на обличчі з’явився вираз здивування. Але потім дівчинка зрозуміла, що навіть якщо слова не такі, то інтонація сумнівів не залишала. У неї похололо на серці, а в шлунку з’явилося неприємне відчуття. Еліна вже зникла на сходах, а Аеніль все вагалася між бажанням наздогнати її, попросити вибачення, якщо потрібно, та образою за несправедливе звинувачення і погрозу. Однак так нічого й не зробила.
Аеніль йшла поряд з Нітетіс немов у напівсні. Обхідними дорогами вони неспішно брели до зали, де мав відбутися концерт. Це було у викладацькій частині замку, потрапити туди можна було з внутрішнього двору.
Нітетіс помітила, що Аеніль не до розмов, і не стала їй надокучати. Іноді вона досить уважно слідкувала за настроєм інших, хоч і не завжди.
В одному з проходів Аеніль, що дивилася собі під ноги, пішла прямо, замість того, щоб повернути. Лише за кілька хвилин дівчина помітила, що Нітетіс поруч немає. Стурбована, вона зупинилася й оглянула незнайомий коридор. Тривога зросла, коли Аеніль відчула, що це таємний хід — чарівний, а не реальний простір. Вона швидко побігла назад і їй пощастило знайти вихід. Коли дівчинка опинилася у нормальному коридорі, її чоло було вкрите потом, а руки тремтіли. Боялася вона не через страх перед чарівними просторами (вони вже знайомилися з основами орієнтування у них на заняттях), значно більше вона боялася заблукати й запізнитися на концерт. Аеніль витерла чоло і оглянулася. Вихід з ходу був трохи в іншому місці, ніж вхід, але вона знала, де знаходиться. Тому пішла в напрямку сходів, що вели на другий поверх до концертної зали.