— Я не бачила Еліну, коли дивилась, хто є…
— Вона запізнилася. Прийшла десь під час третього виступу.
— А їй сподобалось, як я грала? — нерішуче спитала Аеніль.
— Здається, вона теж підводилася й аплодувала. Хоча точно не знаю, не звернула уваги, якщо чесно.
Аеніль дуже хотілося помиритися з Еліною, але вона не знала, як це зробити. Зрештою, цьому дуже заважала і її власна образа.
Після закінчення концерту Еліна повністю ігнорувала присутність Аеніль. Вона про щось тихо розмовляла з Марією. Нітетіс пішла до своїх батьків, і Аеніль знову залишилася сама. Вже був пізній вечір, і вона побоювалася йти до кімнат сама. Нещодавно в школі зникла одна учениця, а незадовго до того сталося ще щось — якийсь час на заняття і з занять їх супроводжували викладачі й служники.
Аеніль не хотіла залишатися на святкову вечерю, яка мала невдовзі розпочатися, вона почувалася тут зайвою і самотньою.
Дівчина не знала, що робити, тому сиділа і чекала. Дивилася на Нітетіс, котра про щось весело сперечалася з Еліною (у останньої при цьому був доволі похмурий вираз). Потім ронейка пішла до батька з братами і про щось поговорила з ними. Ця розмова звела нанівець її радість. Такого хмурого вигляду у Нітетіс Аеніль ще не бачила. Дівчина трохи мовчки постояла біля батька, а потім нерішуче пішла до виходу з зали.
Там стояв майстер Евагор Елітіс. Нітетіс зупинилася біля нього і щось пробурмотіла. Аеніль не відривала від неї погляд, вона не розуміла, що відбувається. Ніхто з присутніх у залі не звертав уваги на розмову Нітетіс з майстром. Елітіс щось їй сказав і знову сів у своє крісло. Нітетіс вийшла з зали.
Минуло чимало часу, всі почали виходити на вечерю, а Нітетіс не поверталася. Зрештою, зала спустіла і в ній залишилися лише Аеніль і майстер Елітіс. Дівчина не знала, що робити — чи йти з усіма, чи ні. Зрештою, турбота про подругу подолала сумніви і вона рішуче підійшла до майстра.
Що ж це таке, що навіть батько Нітетіс не поцікавився, куди вона подалася, а спокійно пішов з усіма на вечерю.
— Де Нітетіс? — наполегливо запитала Аеніль.
Майстер не відповів. Натомість він повільно підвівся й уважно подивився на Аеніль.
— Де вона?! — наполягала Аеніль, хоч від погляду майстра їй було не по собі.
— Ходімо, — спокійно мовив той і повернувся до виходу.
— Куди? — з похололим від страху серцем тихо перепитала Аеніль.
Вона багато чула про всілякі темні клани і організації, що існують в Академії і до яких входять мало не всі викладачі.
— Ти ж збираєшся у свою кімнату? Я тебе проведу. Чи, може, хочеш таки на вечерю? Тоді поспішай, бо спізнишся.
— Е… ні… — Аеніль відлягло від серця. — А ви туди йдете? До наших кімнат?
— Так. Мені потрібно в учительську.
— А…
І Аеніль пішла за майстром. Хоч вона і побоювалася його трохи, але все ж таки краще йти з ним, аніж самій.
Деякий час вони йшли мовчки, потім Аеніль набралася сміливості і повторила своє питання:
— То куди ви відправили Нітетіс?
Майстер зупинився, знову уважно глянув на дівчинку. Потім озирнувся пустими коридорами, де вони стояли, поклав руку на її плече, схилився і тихим, стомленим голосом промовив:
— У мене до тебе є одне прохання, Аеніль.
Дівчинка рішуче звільнилася від руки чоловіка і тихо перепитала:
— Яке? — Її дратувало, що їй не відповідають на питання, але тон майстра заінтригував.
— Ніколи, чуєш, ніколи не задавай подібних питань Нітетіс. Не запитуй у неї, куди вона ходить і що робить. Не питай про ронейців і все інше, ти сама знаєш про що. Не треба ятрити її рани, вони у неї й так заглибокі.
Аеніль не знайшла, що сказати, але опустила погляд. Вона почувала себе винною. Можливо, через нещодавнє розпитування Нітетіс, можливо, через щось інше.
— І мене теж можеш не питати, бо я не відповім. Є речі, які тобі краще не знати.
Майстер повернувся і пішов далі. Аеніль побрела за ним.
Біля входу до кімнат учениць відділення алхімії майстер попрощався з нею і пішов до сходів. Аеніль зайшла у вітальню. Було пізно і тут майже нікого не було. Лише двоє старшокурсниць про щось перешіптувалися у куточку. Вони зміряли Аеніль зневажливим поглядом і продовжили розмову.
На виході з вітальні до коридору з кімнатами Аеніль вклякла. До неї долинула тиха мелодія, така чарівна і знайома. Зі зляканим й одночасно радісним виглядом вона побігла до своєї кімнати. Там справді була Іно. Сиділа на підлозі біля дверей із Сяйвом у руках. Її очі повернулися у бік Аеніль, і та побачила, що дівчинка плаче, до того ж уже давно.