За півгодини Еліна палала люттю, її обличчя було подряпане, одяг обпечений і забруднений, на руках синці. Вона вже не раз опинялася на підлозі, знесена силою власних потужних заклять. Савлій давно пішов, розчарований видовищем.
Після чергового падіння, один зі старшокурсників тихо сказав Еліні:
— Образь її.
Еліна вмить піднялася і вигукнула:
— А де це твоя каліка-сестра? Її вже відправили в притулок?
Аеніль, що хвилину тому відчувала жалість до Еліни, якій через неї так дісталося, люто кинулася на одногрупницю. Крізь зуби вона пробурмотіла:
— Іно здоровіша за вас усіх разом узятих…
Еліна скористалася нагодою і, зібравши рештки сил, завдала удару. Зі стелі на Аеніль посипалося каміння, кілька чималих камінців поцілили їй в голову, і дівчинка впала без свідомості.
Секундант, яким зголосився бути ранковий свідок, підійшов і схилився над Аеніль.
— Нічого страшного, — сказав він. — Зараз отямиться. Аеніль безперечно програла. — Він глянув у бік Еліни, що знесилено сіла на підлогу — останній удар відібрав у неї решту сил. — А я саме збирався оголошувати, що вона виграла. Та бувають і такі повороти у Поєдинках.
Хлопець вийшов з арени і попрямував до виходу. За ним потягнулися інші, вони вже втомилися від затяжного і доволі нудного Поєдинку. Поступово зала спорожніла, і в ній залишилися лише двоє — поборники.
Еліна ледь змогла піднятися. Вона зробила кілька кроків і, похитнувшись, сперлася об колону. Зі скроні у дівчини сочилася кров — один з камінців зі стелі влучив і в неї. Вона подивилася на Аеніль, що продовжувала лежати нерухомо. В її очах з’явилася тривога і страх. Похитуючись, вона підійшла до одногрупниці і сіла біля неї. Поплескала дівчинку кілька разів по щоках, і Аеніль заворушилася. Вона застогнала і відкрила очі. Побачивши Еліну, злякано відсахнулася і закрила обличчя руками.
Еліна, що миттю набрала ворожого виразу обличчя, не змогла втримати усмішку.
— Не бійся, вже все скінчилося. — Вона спробувала надати своєму голосу суворого і прохолодного тону, але в неї не вийшло. Через знесиленість Еліна промовила це слабко і хрипко. — Ти програла.
Аеніль сіла. Вона дивилася на Еліну вороже. Проте цівочка крові на обличчі одногрупниці стурбувала Аеніль. Хоч вона сама й втратила свідомість, але відбулася лише сильними синцями.
— У тебе кров.
Еліна торкнулася скроні рукою.
— Так… Дивна перемога… — Вона спробувала встати, але не втрималася, втратила рівновагу і впала.
Аеніль скочила на ноги і підбігла, щоб допомогти суперниці піднятися. Хоч і сама почувалася недобре, але не настільки, як Еліна. Дівчині довелося обпертися на одногрупницю, бо сама вона йти не могла. Так удвох вони й вийшли з кімнати.
— Тобі треба в шпиталь, — промовила Аеніль.
— Ні, ти що… Поєдинки заборонені, мене можуть вигнати… У жодному разі, — з жахом промовила Еліна. — Я піду до своєї кімнати.
— Ти на ногах не тримаєшся…
— Тримаюся.
Аеніль не стала сперечатися. Коридор був пустий, але Еліна стурбовано роззиралася навсібіч, чим утруднювала допомогу Аеніль.
— У чому справа?
— Не можна, щоб нас бачили разом, — пробурмотіла винувато Еліна.
— Яка різниця?
— Є різниця, — різко сказала Еліна і відсторонила руки Аеніль, намагаючись йти сама. Проте після двох кроків була змушена обпертися об стіну.
— Ну добре, коли підійдемо до вітальні, підеш уперед сама. Зараз уже пізно, тут ніде нас ніхто не побачить.
— Добре… Тільки зайдеш не одразу після мене, а пізніше. — Еліна дозволила Аеніль знову допомогти їй іти далі.
Вони, докладаючи неймовірних зусиль, спустилися по сходах, де й справді нікого не зустріли. Лише якийсь незнайомий учень пробіг у віддаленому коридорі. Навряд чи він їх побачив.
Неподалік від входу до вітальні Еліна відсторонила руки Аеніль і пішла далі сама. Їй доводилося обпиратися об стіну коридору, аби не впасти. Аеніль сіла на сходах, щоб почекати, як обіцяла. Вона почула, як відкрилися і закрилися двері дівчачої вітальні алхіміків.
Дівчинка сиділа і дивилася на порожні холодні сходи. Її погляд нічого не виражав. Надзвичайно багато сталося за цей день. Вона була надто стомленою, аби відчувати щось, крім фізичного болю від синців. Дівчині хотілося лягти прямо тут, на мармурових сходах, і заснути. І проспати увесь час навчання в Академії, прокинутися лише по її закінченню, щоби полишити ці жахливі стіни назавжди. Однак вона згадала про Іно, й одразу піднялася. Треба її знайти, щоб у лебенійки не було проблем, адже вже дуже пізно, майже північ.