— Я думала забрати Іно…
— Розбудити її?
Аеніль завагалася.
— Не знаю… Мабуть, не треба. Нехай спить собі. А я можу глянути на неї?
— Так, звичайно. Здається, у моєму супроводі ти можеш зайти, але…
— Що?
— Такі пізні візити — це порушення правил. Тут на дверях такі чари, що про це точно дізнаються.
— У мене вже й так купа покарань, одним більше, одним менше. Аби тебе не покарали.
— Ну, як хочеш. Мене не карають… Навіть не знаю чому. Можливо, у нас на відділенні не такі суворі правила. Але за прогул мені нічого не було. Майстриня Йонсон лише спитала, чи зі мною все гаразд.
Дівчата пройшли. Хоч Аеніль раніше ні разу не була у вітальні чародіїв, але не звернула на неї ніякої уваги. І навряд чи змогла б пригадати, що там де було розміщено. Вона думала лише про сестричку і заспокоїлася, лише коли побачила, що та мирно спала на ліжку Гелео.
У Гелео була простора кімната, зі столом та кількома м’якими стільцями. Аеніль сіла на один із них і спитала:
— Можна, я тут трохи посиджу?
— Звичайно, — Гелео сіла на інший.
Аеніль сиділа, прихилившись до спинки, і дивилася на світле обличчя Іно, що тихенько сопіла. Дівчина не помітила, як заснула прямо на стільці.
Гелео спершу думала її розбудити, але потім вирішила не турбувати Аеніль. У тої був занадто тяжкий день.
Розділ 8
І ВДЕНЬ, І ВВЕЧЕРІ
НЕ БУДЕШ ТИ В БЕЗПЕЦІ
— Прокидайся, а то запізнимось на заняття, — розштурхала Гелео Аеніль.
Та піднялася зі стільця, скривилася від незручного спання і здивовано озирнулася по сторонах.
— Забула, що заснула у моїй кімнаті?
— Е… — нерішуче почала Аеніль, а потім стривожено спитала, остаточно прокинувшись: — А де Іно?
— Іно забрала одна служниця, її прислав хтось з викладачів.
— Ти впевнена?
— Так. Після вчорашнього вони не могли не помітити, як тобі важко.
— А я зможу її бачити?
— Так, — Гелео взяла зі столу картку і простягнула Аеніль.
Це була звичайна картка з Гри, але одночасно і карта Академії. Там зображувався план школи, де сяяла цятка. То була одна з кімнат у магістрантській частині.
— Вона житиме там, за нею доглядатиме одна інтернантка, Інга, з відділення цілителів.
— Іно не хвора! Нащо їй цілитель?
— Вона просто дивитиметься за нею, чи ти хочеш, щоб за нею доглядали ті дивні служники Академії, які й на людей не схожі?
— Ні, не хочу, — змирилася Аеніль.
Дівчата пішли на заняття. Аеніль відчувала полегшення, що тепер Іно в безпеці, подалі від усяких насмішників.
— У нас так темно.
— Темно? — Аеніль роззирнулася склепінчастим коридором підземелля, де вони проходили. — Ну так, алхіміків помістили в найгіршій частині Академії. Сонце сюди не проникає.
— Ми й не хочемо сонця, ми боїмось світла…
— Чому? Я люблю сонце і з задоволенням перейшла б до вас, якби мала хист. У вас світла достатньо.
— У нас не менш темно. Всі так тягнуться до темряви, люблять її.
— Ну… Можливо. Всім подобаються ці похмурі склепіння Академії, підземелля і вузькі коридори з важким повітрям. Тут і справді чомусь гарно, кабінети такі зручні, затишні…
— Так, гарно. Я не про це. Не про будівлю.
— А про що?
— Про людей… і не тільки людей. Світло освітлює їхні жахливі каліцтва, хвороби, лихі вчинки, тому вони і не люблять його, й тікають у темряву, аби сховатися там, аби здаватися собі кращими, щоб і інші в мороці не бачили їх справжніх, точніше не справжніх, а тих монстрів, якими вони себе зробили. Вийти на світло так боляче, і так страшно…
Аеніль здивовано глянула на подругу. Раніше таких роздумувань вона від неї не чула.
— Ну… Не знаю. Ти про чари? Про тих чаклунів, що вдаються до темних сил? Вони справді жахливі. Мабуть, їм і справді важко почати займатись світлими чарами.
— Про нас.
— Ну ні, я темними чарами не займалась і не збираюсь. І не люблю темряву.
— Темними можуть бути і світлі чари.
— Як це?
— Природній захист — це світлі чари. Однак вчора вони мало не завдали справжнього каліцтва твоїй одногрупниці.
— Еліні? Як? Що з нею? — стривожилася Аеніль.
— Вона в лікарні. У неї є кілька внутрішніх переломів.
— Жах… Але ж… вона сама винна, — невпевнено пробурмотіла Аеніль.
— Так, сама винна, — тихо повторила Гелео. — Ну, ходімо вже, у нас зараз історія Ери.
На уроках Аеніль не звертала уваги на чергові насмішки Савлія. Слова Гелео не давали їй спокою. Вона відчувала потребу сходити у лікарню до Еліни. Проте ніяк не змогла цього зробити. Одразу після занять майстер Теосогіус Теїр посадив її робити копію з якогось стародавнього манускрипту про чарівний захист. Це було покарання за пропущений вчора урок. Закінчила Аеніль лише перед вечерею, коли вже стемніло.