У кріслі, згорбившись, сиділа молода жінка. Чоловік запитально глянув на неї і підійшов. Ірене підняла обличчя. Факел, що спалахнув у цю мить позаду, за беззвучною вказівкою майстра, освітив її обличчя: червоні кола під очима, бліду шкіру, виснажений і напружений вираз. У її очах світився відчай і якесь чекання, немов Евагор був для неї останньою надією.
— Дивно, що ти сьогодні не запізнилась, — спокійно промовив майстер і сів у крісло поряд з жінкою.
Вона не відповіла. Продовжувала дивитися поперед себе, цього разу на палаючий смолоскип.
Чоловік швидко зиркнув у її бік. У його очах теж була тривога, старанно приховувана.
— Післязавтра твоє питання вирішиться і муки скінчаться.
— Або почнуться, — глухо і ледь чутно прошепотіла жінка.
— Не будь песимісткою, — заспокійливо промовив майстер. — У Синедріону є й більші проблеми, ніж ти. Особливо нині. Тобі нічого не загрожує.
Остання фраза прозвучала непереконливо, і жінка це відчула. Вона різко піднялася і підійшла до книжкової полиці. Спиною до Евагора вона прошепотіла:
— Я боюсь.
Майстер підвівся й підійшов до неї. Він поклав руку на її плече, від чого жінка здригнулася й відсторонилася. Чоловік відчув, що вона тремтить.
— Острог Тридонус.
— В’язниця?
— Так. — Ірене повернулася й сіла в крісло. До грудей вона притискала невелику книжку, взяту в шафі. —Я не витримаю там. Не виживу.
— Не думаю, що все так погано. Тобі це не загрожує…
— Ви не знаєте, що то таке! — несподівано різко відрізала жінка. Вона дивилася прямо в очі майстру сповненим страху і розпачу поглядом. — Ви не були там!
— Гм… Не був, — погодився Евагор. — А ти була? — здивовано перепитав він.
Жінка не відповіла. Вона знов опустила погляд і схилила голову. Майстер теж сів назад у своє крісло.
— Глибоко під землею, десятки миль до поверхні. Закіптюжені брудні підземелля, сповнені всіляких гидких створінь. Камера у кожного окрема, але в них не можна ні стати, ні лягти у повен зріст, вузькі і тісні, брудні, з пацюками і червами, що готові вгризтися у будь-що, що припинило рухатися і не може відбитися. Регулярні землетруси, від яких періодично частина камер засипається, ховаючи бранців заживо під камінням. Жахливі стражі-монстри, відчай і біль, що пронизують геть усе… Там неможливо вижити.
— Ти там була? — повторив питання Евагор.
— Так. Відвідувала батька. Він протримався лише місяць, — її голос затремтів, і жінка відвернулася від Евагора.
— Я не знав, що він у тебе був засуджений, — тихо промовив Евагор. — При прийнятті в Клан це перевіряється…
Жінка довго не відповідала, але нарешті сказала:
— Він не був засудженим. Батько поїхав туди замість іншого, щоб урятувати його…
— Замість кого?
— Це вже не має значення.
Жінка обернулася до майстра і додала:
— Евагоре, я боюся туди потрапити! Краще смерть, ніж той жах. Захисти мене…
У її словах звучав відчай. Майстер ще не чув, щоб ця горда жінка так благала, навіть його.
— Е… Я зроблю все, що в моїх силах, — невпевнено промовив він. — Ти не потрапиш туди, — додав він вже більш рішуче.
— Я розумію, що тобі не до мене… Але, будь ласка, це єдине, що я прошу. Нехай роблять зі мною, що завгодно, тільки не це. Якщо ти врятуєш мене, я… я… знайду, як віддячити.
— Не потрібно. Це мій обов’язок тепер — захищати членів Клану.
Він бачив, як змінилася Ірене, відколи її викликали на суд до Синедріону. Ця рішуча і зухвала жінка, що лише з Евагором вела себе ввічливо і більш-менш щиро, повністю перевтілилася. Немов якась тяжка хвороба охопила її, вона ходила, як привид, здавалося, життя покидає її тіло. Жінка стала мовчазною й уникала всіх, з’являлася лише на обов’язкові збори, та й то, щоб, холодно привітавшись, одразу їх покинути.
Запанувала довга мовчанка. Обоє з хмурими виразами облич заглибилися у власні думки. Ірене дивилася собі під ноги, Евагор — поперед себе. Потім Ірене піднялася і рішуче промовила:
— Пора йти, а то не встигнемо.
Евагор кивнув, і вони вийшли з кімнати. За кілька хвилин вже стояли у коридорі з навчальними класами відділення алхіміків перед масивними дверима, інкрустованими дорогоцінним камінням, що значно відрізнялися від інших.
— Мейсон щоразу лопає зі злості, коли тут проходити, — усміхнулася Ірене. Вона намагалася жартувати, але її жарти останнім часом були холодними і невеселими.